Максим таки поїхав, а Вероніка довгий час не могла заспокоїтися й лила сльози за втраченим щастям. Мама дочку заспокоювала, просила не хвилюватися, щоб не нашкодити дитині. «Мабуть, така у нас доля, дочко. Ти ж також без тата росла»

Вероніка поспішала на зустріч зі своїм коханим. Сьогодні вона мала для нього прекрасну новину. Одягла ту саму сукню, через яку вони колись познайомилися. Пригадує, як Максим стояв біля візочка з морозивом. Купував шоколадне, вона й собі підійшла надто близько аби обрати улюблений смак. Хлопець її не помітив, тож різко розвернувшись, вимастив білосніжну сукню. Розгубився, почав витирати морозиво серветкою й тільки погіршив ситуацію.

Так вони й познайомилися, ввечері пішли на побачення й уже три роки, як не розлучаються. Максим зустрічав її з морозивом у руках та посмішкою на обличчі. Пара прогулювалася парком, але розмова не йшла. Дівчина відчувала якусь напругу, тож вирішила з’ясувати в чому річ:

-Ти маєш мені про щось розповісти, але ніяк не наважуєшся…Що сталося?

Хлопець зупинився, повернувся обличчям до неї та взяв її руки у свої:

-Обіцяй, що перш ніж відмовляти ти принаймні подумаєш. Мені запропонували стажування за кордоном. Це крута можливість для мене! Дають стипендію та навіть орендуватимуть для мене квартиру, але роботи буде так багато, що я не зможу взяти тебе із собою. Це лише на два роки, а потім я повернуся й ми одружимося. Ти чекатимеш на мене? – у його погляді закралася тривога, а руки тремтіли.

Ніка відчувала розчарування. Ось так просто коханий може проміняти її на роботу. Дівчина зібралася розповісти Максимові про свою вагітність, але передумала. Гордість не дозволила випрошувати у хлопця залишитися, тож натомість вона заявила, що не збирається марнувати два роки свого життя на очікування. Якщо він поїде, то може про неї не згадувати.

Максим таки поїхав, а Вероніка довгий час не могла заспокоїтися й лила сльози за втраченим щастям. Мама дочку заспокоювала, просила не хвилюватися, щоб не нашкодити дитині. «Мабуть, така у нас доля, дочко. Ти ж також без тата росла». Через 9 місяців на світ з’явився Назарчик. Милий маленький хлопчик, як дві каплі води схожий на свого татуся. Серце молодої матусі стискалося кожного разу, коли вона брала на руки своє чадо.

Три роки збігли непомітно. Назарчик ріс допитливим хлопчиком з жагою до пригод та відкриттів. Була весна, Вероніка поралася на клумбі, син грався у пісочку, бабуся пішла на ринок. Коли хвіртка рипнула, Ніка не звернула на неї уваги, вирішивши, що це мама повернулася з ринку. Першим зреагував Назарчик:

-Мамо, до нас якийсь дядько прийшов! – крикнув малий з цікавістю поглядаючи незнайомця.

Вероніка мало не втратила свідомість. Перед нею стояв Максим з величезним букетом квітів та обручкою.

-Я запізнився? – запитав він, указуючи на хлопчика. –Ти одружена?

-У мами нікого немає! Я сплавзній цоловік у домі – гордовито заявив Назарчик.

-Скільки ж тобі років? – запитав Максим, звертаючись до малого.

-Тли!

Максим здивовано дивився на Вероніку, очікуючи пояснень. Багато розуму не треба аби співставити усі дати.

-Боже мій, Ніко! Чому ж ти тоді не зізналася?

Максим підняв на руки хлопчика, досі не в змозі повірити, що уже став батьком навіть не підозрюючи цього. Попереду на них чекає серйозна розмова, а зараз він просто хоче насолодитися моментом й побути зі своєю новоспеченою сім’єю.

Оцініть статтю
Дюшес
Максим таки поїхав, а Вероніка довгий час не могла заспокоїтися й лила сльози за втраченим щастям. Мама дочку заспокоювала, просила не хвилюватися, щоб не нашкодити дитині. «Мабуть, така у нас доля, дочко. Ти ж також без тата росла»