Є в мене друг. Звуть його Максим. Він саме та дитина, якій «пощастило» мати суворих батьків. Особливо в своїй суворості загравався батько. Все йому не подобалося в Максимі: не так вчиться, не тим захоплюється , не з тими людьми спілкується та дружить. Все не так.
А коли Максим приніс додому за екзамени не дванадцять, а десять балів, батько взагалі сказав, що не бажає бачити сина в своєму домі. А Максим що? Максим взяв і пішов. Зробив так, як і сказав батько – пішов з дому та не набридав батькові вдома. Обірвав зв’язки з рідними та став виживати самостійно.
Наше знайомство з Максимом відбулось в кав’ярні, в якій я працював баристою. Макс стояв на вулиці біля дверей та заглядав через вікно всередину. Проте не заходив. Інтуїція мені підказувала, що йому потрібна допомога, тому я запросив його до закладу, зробив чаю, так як каву хлопець не п’є та ми почали знайомитись.
З того часу ми дуже тісно спілкувались. Я допомагав Максиму як міг, а тому весь час було незручно приймати мою допомогу, бо боявся стати тягарем для мене. Макс багато і плідно працював на різноманітних роботах, жив у квартирі, яку знімав ще з трьома хлопцями, а згодом зміг вступити на заочну форму навчання і отримав вищу освіту. Тепер він графічний дизайнер і ще й ілюстраціями займається.
Якось Максим прийшов до мене в гості. Я живу з своїм дідусем, якого доглядаю. Ми одні один в одного залишилися. І коли Макс проходив повз кімнату дідуся, то випадково побачив, що він дивиться по телевізору. То булав програма, де людям допомагали в різних життєвих ситуаціях, розбирали приголомшливі історії.
Цього разу там був ефір про зниклого вісім років тому хлопця. Той пішов з дому, коли йому було шістнадцять років і з тих пір батьки його не бачили та не могли зв’язатися. Макс зрозумів, що це про нього. А коли побачив у студії своїх батьків, то розплакався.
Через деякий час ми поїхали до дому його батьків. Я був у якості підтримки Максима. І не дарма, бо той дуже хвилювався та мало декілька разів не втік по дорозі. Але коли той все таки наважився постукати в двері і йому відчинив батько – чоловіки обійнялися та почали обидва плакати. А потім прийшла мати і також приєдналась до сімейного плачу.
Я сказав, що зараз піду, не буду псувати момент і попросив Максима пізніше зателефонувати. Він так і зробив, через два дні правда, але то таке. Я на нього не ображаюсь, бо розумію, що тоді на першому місці було сімейно воз’єднання.
