Було колись у маленькому містечку на Полтавщині дівчинка на імя Олеся. Вона ніяк не могла збагнути, чому батьки ставилися до неї так холодно. Батько, Михайло, завжди був незадоволений, а мати, Галина, ніби виконувала обовязки машинально її більше цікавив настрій чоловіка.
Бабуся по батькові, Марія Григорівна, заспокоювала онуку: “Татусь багато працює, мама теж, щоб у тебе все було”. Та правда відкрилася, коли Олесі виповнилося вісім, і вона випадково почула сварку.
“Галю, знову борщ пересолила!” гримнув батько. “Нічого ти по-людськи не вмієш!”
“Мишеньку, та я ж пробувала було смачно!” благала мати.
“У тебе завжди «смачно»! Навіть сина народити не змогла! Чоловіки з мене кепкують безсилий!”
Хоч навряд хтось насміхався Михайло був суворим чоловіком, возив вантажі по Європі, але в його голосі читалася гірка образа на дружину через доньку. Олеся зрозуміла, чому її завжди відправляли до бабусі, коли батько повертався він не міг дивитися на «не сина».
У Марії Григорівни дівчинці було добре. Вони разим вязали, готували вареники, читали казки Та все одно серце ніяло від батькового байдужого ставлення.
Незабаром після тої сварки Михайло оголосив, що вони переїжджають до Києва. Мовляв, засиділися тут, треба нове життя, може, і сина на новому місці Бог пошле. Рішення, звичайно, прийняв він, а Галина лише мовчки згоджувалася.
Однак була проблема Олесю вони брати не хотіли.
“Поживеш з бабусею, а потім ми тебе заберемо”, буркнула мати, уникаючи її погляду.
“Та я й сама не хочу з вами!” гордо скрикнула Олеся, хоча в душі їй було болюче.
Та нехай! Тут у неї були любляча бабуся, друзі, добрі вчителі. А батьки нехай живуть як знають вона більше через них не хвилюватиметься!
Не минуло й двох років, як у Михайла та Галини народився довгоочікуваний син Тарас. Про це батько урочисто повідомив по відеозвязку. Вони так ні разу й не навідали Олесю, лише іноді дзвонили. Гроші пересилали нечасто переважно утримувала її бабуся.
А через рік мати раптом заявила, що Олеся мусить переїхати до них. Вона особисто приїхала забрати доньку.
“Ну, донечко, тепер житимемо всі разом”, голосила вона. “Познайомишся з братиком”
“Не хочу їхати! Мені з бабусею добре!”
“Не впертись! Ти ж вже велика, маєш мені допомагати!”
“Галю, стримай коней!” встряла Марія Григорівна. “Якщо ти безплатну няньку з Олесі зробила, то я не дозволю!”
“Це моя дитина!” огризнулася Галина.
Але бабуся була тверда:
“Якщо не відчепишся піду в опіку! Позбавлять вас прав сорому не оберешся!”
Спір закінчився тим, що мати відступила. А через день вона поїхала і наступні десять років батьки не давали про себе знати.
Олеся закінчила школу, потім училище, завдяки старому другові бабусі, Степанові Петровичу, влаштувалася бухгалтером у місцеву фірму. Познайомилася з хлопцем на імя Василь, і вони планували весілля. Та раптом сталося лихо Марії Григорівни не стало.
На похорон батьки приїхали удвох. Тараса залишили вдома “нехай дитина не бачить смутку”. Олесі було байдуже вона була приголомшена втратою.
Тому вона не одразу зрозуміла, про що батько говорив за поминальним столом.
“Квартира занедбана”, розглядав він стіни. “Багато не дадуть”
“Мішко, не зараз же”, з докором промовила мати.
“Чого чекати? Треба питання вирішувати. Нам їхати Тарас сам вдома.”
“Степане Петровичу, може, порадите рієлтора? Щоб швидше продав.”
“А що продавати збираєшся?” здвигнув брови Степан Петрович.
“Як що? Цю квартиру! Тарасові житло треба. Цих грошей, звісно, не вистачить, але на перший внесок цілком.”
Олеся мовчала, дивлячись у вікно.
“Ти що ж, рідну доньку на вулицю викинеш?” спитав Степан Петрович.
“Та вона вже доросла! Хай заміж виходить чоловік має забезпечувати!”
“Так” знизнув плечима старий. “Марія, мабуть, була права Та нічого не вийде, Михайле. Є заповіт квартира Олесі.”
Батько на мить замовк.
“Отже, бабусю обдурила?” зі злостю кинув він у бік доньки.
“І це Марія передбачила”, спокійно додав Степан Петрович. “Маю на увазі, Олесю я тобі не дам.”
Батько швидко зрозумів, що закон на боці доньки. І спроби оскаржити заповіт лише витрати принесуть.
“Олесю, у тебе совість є?” спробував він інакше. “Ти заміж вийдеш, а Тарасові житло потрібне. Віддай квартиру!”
“Ні.”
“Ну, ми тобі гроші дамо Сто тисяч На перший внесок вистачить.”
“Не хочу й бачити тебе.”
“Та я тебе”
“Відчепись, або поліцію викличу.”
Батько здався. Поліції він уникав. Вони поїхали і чотири роки не давали про себе знати.
За ц
