Мама мене HеHаBиділа з того часу, відколи я себе пам’ятаю. Ми жили лише вдвох: я і вона. Мама забороняла мені дружити з однолітками, дивитися в дзеркало, гарно одягатися й таке інше. Вона, зрештою, й не купувала мені красивих платтячок, які були в моїх однолітків.
Я не пригадую жодного моменту, щоб мама усміхалася до мене чи гладила по голівці. Ніколи не обнімала. Зрештою, я звиклася з її холодним поглядом і різким голосом. Намагалася не дратувати її своєю поведінкою, тобто завжди ховалася в будинку десь подалі від маминих очей. Так було спокійніше.
У сімнадцять я просто втекла від неї і в мене більше не виникало бажання хоча б її провідати. Я добре вчилася в школі і вступила до університету. На щастя, заклад забезпечував своїх студентів гуртожитком. Отож, я мала де жити. Оскільки вчилася доволі добре, то отримувала стипендію, якої мені вистачало на скромне прожиття.
Згодом почала заробляти на курсових. На третьому курсі дуже вдало вийшла заміж. Чоловік оточив мене любов’ю і увагою. Я готова була його за це на руках носити, однак він носив мене.
Потім у мене народилася донечка. Коли їй було чотири роки, я з нею втрапила в лікарню. Леся дуже була подібна на мене малу. Лікуючий лікар впізнав мене, почав розпитувати, як справи. Я й розповіла про своє життя. Тоді він поділився історією моєї сім’ї, яка залишалася тривалий час у таємниці і була причиною такої дивної поведінки моєї мами.
Колись у мене був ще братик, на три рочки молодший за мене. Коли мені ще не було чотирьох, у нас зібралися вдома гості. Ми, діти, бавилися в окремій кімнаті. Невідомо звідки в мене в руках опинилася шоколадка з горішками. Я поділилася з братиком, якому на той час був лише рочок. Малий не зміг проковтнути горішок з тієї злощасної шоколади. І всі громи посипалися на мою голову.
Слідом за братом з сім’ї пішов тато. Так я залишилася з мамою, яка впродовж усього життя вважала мене причиною усіх нещасть її сім’ї. Вона не могла простити мені мого дитячого поступку. По суті, її ненависть до мене зіпсувала життя нам обом.
Після почутого я вирішила її провідати разом з внучкою. Ми не бачилися більш, як сім років. Не кажу, що вона мені зраділа. На її обличчі не вловила навіть тіні усмішки. Вона навіть не спитала, де я і як. Хоча з внучкою була не проти час від часу бачитися. Це виразилося несміливим дотиком до руки малої і зосередженим поглядом на її обличчі.
Я відчула, що мені глибоко жаль ту жінку, що є моєю мамою. Мені прикро, що впродовж тривалого проміжку часу, вона так і не могла простити мені цей необачний дитячий поступок, що призвів до трагедії. По суті, він став трагедією її всього життя. Тому таким важливим у житті кожного є прощення. Усе могло б скластися по-іншому, якби вона мене простила.
