Ти сама винна, мамо
Оксана смажила котлети, коли у двері подзвонили. Вона вийшла з кухні, щоб відчинити.
— Мам, це до мене, — зупинив її на півшляху голос доньки. — Я відкрию.
— Гаразд. Я ж не знала…
— Ну що ти стоїш? Іди, смаж свої котлети, — роздратовано сказала донька, обернувшись до неї біля входових дверей.
— Чому свої? Я ж у м’ясному відділі фарш купила…
— Мам, закрий двері. — Донька заплющила очі.
— Так би одразу й сказала. — Оксана повернулася на кухню, прикрила за собою двері.
Підійшла до плити й вимкнула газ під сковорідкою. Постоявши трохи, зняла фартух і вийшла.
У передпокої донька надягала куртку. Поруч стояв Тарас, друг Марічки, не відводячи від неї закоханого погляду.
— Здоров, Тарасе. А ви куди зібралися? Пообідайте з нами.
— Доброго дня, — усміхнувся хлопець і питально глянув на Марічку.
— Ми поспішаємо, — відповіла та, навіть не поглянувши на матір.
— Може, таки пообідаєте? У мене все готово, — повторила Оксана.
Тарас вагався.
— Ні! — різко сказала донька. — Підемо. — Вона взяла Тараса під руку й відчинила двері. — Мам, закриєш?
Оксана підійшла до дверей, але не закрила їх щільно, залишила маленьку щілину, почувши розмову на майданчику.
— Чого ти з нею так грубо? Пахне смачно, я б не відмовився від котлет.
— Підемо. У кав’ярні перекусимо. Набридли мені її котлети, — буркнула донька.
— Хіба вони можуть набриднути? Я обожнюю котлети твоєї мами, міг би їх їсти кожен день, — сказав Тарас.
Що відповіла Марічка, Оксана не розібрала. Голоси на сходах почали стихати, віддалятися.
Оксана зачинила двері й пішла у кімнату. Чоловік сидів перед телевізором.
— Василю, підемо обідати, поки все гаряче.
— Га? Підемо. — Чоловік підвівся з дивана й пройшов повз Оксану на кухню, сів за стіл.
— Що у нас сьогодні? — спитав вимогливо.
— Гречка з котлетами, салат, — відповіла Оксана, відкриваючи сковорідку.
— Скільки разів казав, що смажені котлети я не їм, — незадоволено зауважив чоловік.
— Я води додала у сковороду, вони майже парові вийшли. — Оксана завмерла біля плити з кришкою в руці.
— Та ладно, давай. Але востаннє.
— У нашому віці шкодити здоров’ю не варто, — помітила Оксана, ставлячи перед чоловіком тарілку з гречкою та котлетами.
— В якому такому віці? Мені усього п’ятдесят сім. Для чоловіка це вік мудрості й розквіту. — Чоловік наколов на виделку котлету, відкусив половину.
— Що ви всі сьогодні, змовилися? Марічка втекла, відмовилася обідати, ти вибрикуєш. Ось перестану готувати, подивимося, як ви заспіваєте. Думаєте, у кафе смачніше й корисніше?
— Та й не готуй. Тобі теж не завадило б схуднути. Скрізь не проштовхнешся. — Чоловік доїв котлету й підхопив виделкою другу.
— Ось як? На твою думку, я товста? А я всю голову зламала, чого це ти раптом за собою почав слідкувати. Джинси купив, шкіряну куртку, бейсболку. Голову поголив, щоб лису приховати. Для кого стараєшся? Звісно, не для мене. Товста я. Що, є з ким порівняти? — з обрадою спитала Оксана.
— Дай поїсти спокійно. — Василь підніс виделку з гречкою, але до рота не доніс, опустив у тарілку. — Дай кетчуп, — вимагав він.
Оксана дістала з холодильника банку кетчупу, з силою поставила її на стіл перед чоловіком і мовчки вийшла з кухні. Обід на її тарілці залишився недоторканим.
Вона замкнулася у кімнаті доньки, сіла на ліжко. На очах виступили сльози.
«Готуєш, стараєшся, а вони… Я все для них роблю, а у відповідь — жодної подяки. Чоловік молодіється, на сторону дивиться. Товста я для нього. Донька дивиться на мене, як на обслуговчий персонал.
Якщо я на пенсії, то можна мною помітувати? Я б працювала, якби не скоротили. Досвідчені співробітники вже не потрібні, молодих їм подавай. А що вони вміють, молоді?..
Встаю раніше за всіх, хоч і не працюю, щоб сніданок приготувати. Цілий день кручуся, прилягти немає коли. Сама винна, розпестила. Ось вони й сіли мені на шию, поїхали, звисивши ніжки». — Сльози покотилися з вій, залишаючи вологі смужки на щоках. Оксана придушила схлип і швидко втерла очі та щоки долонями.
Вона завжди думала, що у них гарна сім’я. Не ідеальна, але й не гірша за інших. Донька вступила до університету, добре вчиться. Чоловік не п’є, не курить, гроші заробляє. У домі затишок і порядок, смачна їжа. Що йому ще треба?
Оксана підійшла до дзеркала на дверцях шафи, уважно оглянула себе. «Ну так, поправилася, але зовсім не товста. Зате зморшки не так помітні на круглих щокахА потім, коли всі поснули, Оксана тихо підійшла до вікна, дивилася на зоряне небо і усміхнулась — адже тепер вона нарешті зрозуміла, що щастя — це не лише віддавати, а й вміти брати, не боячись змін.
