Чи вірите ви в магію чисел? Була п’ятниця 13 число останній робочий день. Так сталося, що саме на сьогодні у нас в ресторані мала бути грандіозна перевірка. Я працювала там головним адміністратором. З вечора приготувала одяг, навела будильник та лягла спати раніше.
З самого ранку все пішло на перекоси. Вночі телефон розрядився, будильник не задзвонив. Наспіх я почала збиратися, взяла підготовлені речі, побігла у ванну кімнату чистити зуби й вимастила блузу у зубну пасту. Довелося шукати нову. Вона була вим’ята, увімкнула праску, швиденько погладила та побігла. На сходах згадала, що не замкнула квартиру, довелося повертатися.
На автобусну зупинку мчала, як спортсменка, але таки не добігла. Маршрутне таксі від’їхала прямо перед моїм носом і не зупинилися. Часу не було зовсім, Таксі не викличеш, бо телефон розряджений. Мене точно звільнять. Вирішила зупинити попутну автівку. Дякувати богу, якийсь чоловік зупинився одразу. Я привіталася, водій мовчки кивнув головою. Тоді я озвучила потрібну адресу, він знову нічого не сказавши, просто кивнув головою. Прибувши на місце, я почала діставати гаманець, але незнайомець зупинив мене своєю рукою та категорично замотав головою. У мене не було часу сперечатися, тож я просто подякувала та побігла на роботу.
Перевірку ми пройшли успішно. За цілий день я дуже вимоталася та не могла дочекатися, коли доберуся додому та впаду на ліжко.
У понеділок вранці, коли я вийшла з під’їзду на стоянці чекав той самий незнайомець. Це мене насторожило. Побачивши мене, він виліз із машини із букетом квітів та простягнув мені із запискою. «Якийсь дивний чоловік», подумала я про себе, але записку все ж таки розгорнула: «Привіт! Мене звати Антон. Я німий. Ти мені дуже сподобалася і я хочу запросити тебе на побачення». Я підняла голову і ще раз подивилася на нього. Можливо це якийсь жарт? Але чоловік так і продовжував мовчати, очікуючи на мою відповідь.
Букет я не взяла, а його попросила більше мене не переслідувати. Хоч я і була самотня, але такі стосунки мені точно не потрібні. Ввечері, кур’єр приніс мені посилку, хоча я нічого не замовляла. Всередині були тістечка й ще одна записка: «Вибач, я не подумав, можливо ти не вечеряєш зовсім. Давай пообідаємо. Усі ж люди обідають, правда?»
Наступного ранку він знову чекав мене на зупинці з букетом квітів. Я погодилася зустрітися, але попередила, що це одноразова акція.
На диво чоловік мені дійсно сподобався. Коли ми познайомилися, він пояснив, що у спілкуванні використовує мову жестів. Оскільки я була в цьому повним профаном, то Антон писав те, що хотів сказати. У такий дивний спосіб ми спілкувалися. З ним виявилося дуже цікаво та добре. Повернувшись додому, я упіймала себе на думці, що хотіла б знову зустрітися з Антоном.
Наші стосунки тривали пів року. За цей час я потроху вивчала мову жестів. Антон мені допомагав. Спочатку я робила помилки, плуталася у знаках, але з часом таки навчилася. Напередодні Нового року хлопець зробив мені пропозицію і я погодилася.
Після цього я вирішила познайомити батьків із нареченим. Вони знали, що я маю хлопця й у нас все серйозно. Коли я повідомила про пропозицію, щиро раділи за мене, але про те, що Антон німий я їм не говорила. Дізналися вони уже під час вечері. Мама і чути не хотіла про весілля, покликала мене на кухню та стала відмовляти від цієї витівки. «Для чого тобі каліка? Як ти жити з ним збираєшся, а про дітей ти подумала?» Та я не слухала її. Антон моя доля, я це точно відчувала і кохала йог усім серцем.
Ми таки одружилися. На розпис ніхто не прийшов. Мені було наплювати, головне – що він поруч. Через рік у нас народилася здорова донечка. Вона розмовляє, а з татом спілкується за допомогою жестів. У цю п’ятницю 13 числа їй виповниться 9 років.
Ви досі не вірите у магію чисел?
