Мама Катерина
Що ти тут розвела калюжі? І так на дворі сиро, а ти ще додаєш! сердито бурчала вгодована жінка, влаштовуючись на лавці поряд із Яриною.
Вона була схожа на цілу хату велика, міцна, але в цій величі не відчувалося незручності, лише добра сила.
Спека сьогодні! А зранку дощ драпов ну, наче в лазні тепер сидимо. Тільки полудень, а я вся мокра, хоч викручуй сорочку!
Вона дістала з полотняної торби пляшку з водою і, зціпивши рукою кришку, простягла Ярині:
Бери. Кажуть, водичка душу заспокоїть. Мені не помагає. Хоч відро випий все одно не легше.
Ярина скоса глянула на сусідку. За що їй це? Чим так розсердила Бога, що до всіх своїх лих додалося ще й оце? А взагалі, ця Вона з дитинства не любила огрядних людей здавалося, вони тягнули донизу веселощі й фарби життя. “Невже так важко себе стримати? думала вона. Пару вправ, трохи менше ліпшого, і бути як люди”. Пригадувала, як із подругами у сауні зустріли таку жінку. Лєна тоді скривилася:
Я в басейн не піду, дівчата! Принаймні сьогодні досить.
Чому? Ми ж цілий день так планували
Та ти подивись Я навіть бачити не можу, не те що поруч бути. Огидно! гримала Лєна і тривало цокотіла ще далі.
Ярина тоді ще подумала: “Та ж ніхто не ідеальний, але навіщо вже ховатися від людей так агресивно?” Проте сама погоджувалася з подругою. “Сиди вдома, як не можеш себе привести до ладу”.
І ось зараз поряд із нею сидить жінка ще удвічі більша, ніж та, у басейні, та ще й без упину говорить. А встати з цієї лави Ярина вже не могла. Несила
Зустріч давалася важко. Жінчина добродушність навіть дратувала її. Але далі сталося щось дивне, і Ярина заціпеніла.
Гарна дівчина. А ні валізи, ні торби. Не їдеш? Чи прийшла когось зустрічати? Чи, може, йти тобі нікуди?
Ярина насупилась до стіни, та сердечна жінка не здавалася. Усмішка зникла лише коли Ярина, раптом для себе, тихо заридала й схилила голову на груди жінці. Що то за магія? Вона не знала. В дитинстві мама пахла так само травяно, ніжно, до щему в носі. Мами не стало, коли Ярині пять виповнилося. Поляна з квітами й мамині руки у спогадах усе, що лишилося. І тепер ось цей запах
Що це ти шарахаєшся? Хтось образив?
Ярина заперечила, але за мить кивнула.
Шкідники! розсердилася Катерина й дістала з торби пакунок з канапками і червоне яблуко. Будь ласка, їж.
Внутрішній голос боляче нагадував, що вона третю добу майже нічого не їла, а грошей купити булку в неї не було.
Тримай. Це шинка домашня. Куриная. Їж! Ти просто страшенно худенька.
Я не їм мяса
Що? жінка всунула канапку в руки і розділила яблуко пополам.
Ярина дивилася на ті дужі руки й розуміла: тікати чи пручатися немає ані сил, ані сенсу. Вперше за довгий час вона по-справжньому насолодилася їжею.
Ну, розповідай, що з тобою сталося? Чому на вокзалі, одна, без речей, навіть без грошей?
Ярина мовчки кивнула і зовсім по-дитячому знову заплакала.
Зачекай-но, спочатку розумно все поясни, а потім вже й посумуємо, й повеселимося, лагідно сказала Катерина.
Не хотіла Ярина вдаватися в подробиці, та іншого не було довелося розповісти й правду, і біль, що вперше довірила комусь не зі страху чи самотності, а з відчуття родинного затишку, яке створила Катерина.
Вечір перед тим був останнім у рідній оселі. Вона пішла від батька, бо почула, що він не рідний батько, і матиме тепер справжню дитину. Не здобула спільної мови з мачухою Інною вона ледве старша від Ярини, і відразу виявила себе відсторонено. Ярина зважилася зібрала невеличку торбинку й нарешті залишила звичне життя. Телефон розрядився Подруг не було за постійні переїзди з батьками не вдалося їх завести. З людьми, з якими спілкувалася нині, вона не поспішала ділитися бідами: «Люби себе і все інше буде», згадала рядок з мультфільму. Вся її надія залізничний вокзал.
Катерина мовчки вислухала. Дістала серветки, простягла гроші пятдесят гривень.
Телефон є? поцікавилася.
Сів.
Тримай мій.
Старенький кнопковий Нокіа. Лишила Ярині, аби повідомила батькові, що жива.
Мене Катерина Петрівна звуть, усміхнулася жінка. Я живу за містом, у селі під Львовом. Їдемо зі мною? Поки не маєш куди, це, мабуть, найкращий вихід.
А навіщо?
Слухай, дитино. Не буває чужих дітей. Без опіки залишати гріх.
Та я ж не дитина
Ще яка, засміялася Катерина. Давай рушай, поки електричка не поїхала.
Несподівано Ярина прийняла запрошення.
*
У дорозі Катерина не допитувалась і не лізла у душу. Тільки тихенько гойдала рукою плече, забравши дочку з вокзалу так, як колись робили матері.
На станції їх зустріла сухорлява, гостра на язик Світлана:
Мамо, Журавко! Я ледве на наступну не спізнилася! А це хто ще одна?
Нам поки сюди, посидимо, поїмо, а там розберемося, спокійно відмахнулась Катерина.
Ярина слідкувала за цією несподівано веселою компанією. «Мама Журавко», Світлана, купа дітей, щира, навіть галаслива родина. На душі ставало мякше.
Світлана познайомила її з буднями громади декілька сусідніх родин, всі діти прийомні. Катерина Петрівна стала для них і матерію, і захисницею. Скільки вистражданої любові й сили у цій жінці!
На кухні у Світлани висіли вишивані штори. Кожна дрібничка у господі випромінювала затишок.
Ти не дивуйся, мовила Світлана, гріючи чайник, усі ми тут Катеринині діти. Моїх рідних батьків, поки мала була, не згадую, бо головне тут знайти прихисток. Мама так казала: справжня сімя та, яку обираєш душею.
Ярина слухала про кожного з родини, про складні історії прийомних дітей, про те, як держава виділяє на таких маленьку допомогу катастрофічно мало, а левова частина це допомога від Петра Савича. Його сина, теж з особливостями, колись знайшла Катерина у місті; відтоді він став їхнім спільним благодійником.
В обід за столом Ярина вперше довірила незнайомій сім’ї свою історію, розповіла і про дитинство, і про страх майбутнього.
Не тримай зла на батька, сказала Світлана тихо, миючи посуд. Не всі мужики вміють правильно радіти добрим новинам, хіба мало хто від радості дурниць накоїв
Знаю, шепотіла Ярина. Але так воно болить
Її дійсно полишала образа. Сімя це і є підтримка душі. А кровна то чи знайдена кому яке діло, яке серце сильніше?
Останнього вечора до хатини підїхав батько Ярини:
Доню, повертайся. Пробач мене
Ні, тату. Давай краще я винайму квартиру. Допоможеш мені на перший час, а далі сама.
Ти ж мені не віриш?
Вірю, тату, але час взяти життя у власні руки.
Він погодився оплатити навчання у Львівському університеті. Ярина закінчить його та стане талановитою дитячою психологинею з чергою малих пацієнтів на місяць уперед. Інна народить братика, і Ярина щиро радітиме за батьківську родину, але спілкуватися буде рідко, бо родина Катерини Петрівни назавжди стане близькою.
Коли після інсульту Катерина зляже, Ярина кине все та приїде доглядати її до села. В ті пів року вона знайде справжнє щастя, вперше відчувши, що є потрібною, що її люблять і підтримують. Катерину поставлять на ноги, хоч і залишиться їй важко. На новенькій лавочці біля воріт Катерина весело слухатиме, як діти умовляють її попити чаю «на троні» і змагатимуться перед бабусею.
Ба, дивись, як розгойдався! А Федір гол забив уперше!
Ярина повернеться до Львова, лише впевнившись, що з мамою Катериною все гаразд.
А на власне весілля першою запросить свою маму-не по крові.
Мамо Кать, ти поруч будеш?
Завжди, доню моя, завждиКатерина з хитринкою підморгнула і, мов завжди знала відповідь, обійняла Ярину за плечі:
Доню, куди ж я від тебе подінуся?
І в ту мить, серед сміху й щастя, Ярина раптом усвідомила: бути потрібною це найтепліший дім, який тільки можна знайти на світі. А серце мами Катерини стало її гостинним притулком, де минулі образи розчиняються, як ранковий іній під променями нового дня.
За столом, де всі знову зібралися на родинне свято, Ярина подала тост:
За любов, яку ми обираємо. За родину, що народжується не тільки у крові, а й у величі серця. І за те, щоб завжди було кому сказати: «Мамо, ти поруч?»
Катерина засміялася своїм добрим густим голосом:
Завжди, доню. Завжди.
І під цей сміх доля вдруге дала Ярині маму назавжди.
