Я не хочу згадувати слово «зобов’язані» стосовно своїх батьків, але коли дорослі люди, які мають фінансову можливість, відмовляються допомагати вагітній дочці, то приходиться все ж нагадувати, хто і що кому винен.
Мені було 19, коли я завагітніла від свого одногрупника. Грошей на орендоване житло у нас не було та й взагалі жити немає на що, а тут дитина. Добре, що Слава не з тих, які звикли тікати, якщо на горизонті з’являються проблеми. Домовилися, що до кінця семестру так і житимемо в гуртожитку. На літо він поїде на заробітки у столицю, а я до батьків.
Мама з татом про мій цікавий стан нічого не знали. Та й Славу мого не любили. Ще після знайомства мама порадила покинути хлопця, бо що він може мені дати. Тобто почуття для неї не грають жодної ролі аби заможний був. Мабуть, за цим принципом вона й сама виходила заміж. У тата трикімнатна квартира, гарний автомобіль й хороша посада.
Тож коли я з’явилася на порозі батьківського дому з доволі таки помітним животом, радий мені був тільки кіт. Мама кричала, обзивала, виганяла з квартири. Казала, щоб я йшла до того, хто мені живіт зробив. Батько вирішив не втручатися, він ніби й не сварив мене, але й на захист не став. Діватися нікуди, взяла валізу й пішла на автобусну зупинку, поїду до бабусі.
Звісно, можна було перевірити щастя й піти проситися до свекрухи, але Віталіна Степанівна любила мене приблизно так само, як моя мама Славу. Жила жінка сама, розлучена, тож я не наважилася порушувати її самотність.
Бабуся зустріла мене привітно, запросила до хати, нагодували смачним обідом. Запитала, що сталося, чого це я сама не своя. Розказала бабусі все, як є, що вагітна, батьки вигнали, хлопець поїхав на роботу. Вона зрозуміла мене й не засуджувала, підтримала та пообіцяла допомагати з малюком.
Я народила сина, Матвія. Слава зумів вирватися лише на кілька днів, щоб побути біля мене й потримати дитину на руках. Він зізнався, що заїжджав до своєї матері, хотів домовитися аби вона виділила нам з Матвійчиком кімнату й допомагала мені з дитиною, але вона відмовила. Сказала, що хоче нарешті пожити для себе.
Я заспокоїла Славу й підбадьорила, наскільки це було можливо тим, що мої батьки такі ж самі. До них бабуся намагалася достукатися. Телефонувала, розповідала про правнука, який він хороший та красивий, а ті навіть слухати не захотіли. Сказали, що проблеми дорослої дочки їх не обходять. Виходить, що Матвій – це проблема, а не найбільша радість. Ну якщо для них це так, то нехай зустрічають старість лише удвох. Моєї ноги в батьківському домі не буде, а Матвія тим більше.
