Зустріла давню подругу. Давно не бачилися. Вона розповідає, що вийшла заміж.
У неї росте донечка, якій на днях виповниться уже десять років.
Я запитала, чому не подумали про братика.
-У Софії є братик! – відповіла Віра і відвела очі.
-То чого ж ти кажеш маю одну донечку? – поцікавилася я.
– Річ у тому, що він не мій син, а мого чоловіка, – з сумом відповіла Віра.
Як з’ясувалося, діти навіть не знаються між собою. Миколі вже 14. По суті – доросла дитина.
Я обурилася, як таке взагалі можливо, що діти досі не знають про існування один одного. Вони в житті можуть бути один одному підтримкою. Зрештою, в їхніх жилах тече все-таки одна кров. І якою буде їхня реакція тоді, коли вони довідаються про існування один одного. І таке станеться. Вони можуть засудити батьків за таку таємницю.
– Ти уявляєш, яку радість можуть мати такі стосунки. І взагалі, як чоловік ставиться до такої таємниці?
– Він спочатку обурювався. Дуже хотів, щоб його син був вхожим у нашу сім’ю, але я була непохитна, і він відступив, змирився… – промовила Віра. А потім додала:
– І сталося те не передбачуване, що ти кажеш. Нещодавно пішов з життя батько мого чоловіка. І наші діти стрілися на похороні. Вони обоє були в шоці. А ввечері до мене підійшла дочка і різко мовила: «Мамо, як ти могла стільки часу приховувати мого братика? Навіщо ти це робила? Мені самій завжди було сумно. Дуже сумно. Я його Миколу запросила на вихідні в гості. І ти мені не можеш в цьому відмовити». Уявляєш, як усе повернулося, – з сумом в голосі промовила Віра і продовжила. – А я не хочу, щоб вони спілкувалися.
У мене пропало бажання вести далі розмову. Я подякувала за кавування і пішла. Бувають же люди такі непробивні – подумала про себе.
