Друзі пізнаються в біді, а рідні люди?
Ми з чоловіком ось уже чотири роки, як щасливо живемо у шлюбі. Хоча наші батьки, що мої, що його, пророкували нам швидке розлучення. Пилип працював фотографом, він у мене творча особистість, тому часто їздив у відрядження на різні фотосесії. До декрету я займалася програмуванням, але зараз всю себе посвятила дитині.
Батьками ми стали рік тому, у нас прекрасна донечка Софійка. Народження дитини дещо примирило нас з батьками, тому стосунки в родині були доброзичливими.
Три дні тому Пилип поїхав на чергову роботу, а я з донечкою залишилися вдома. Надворі випав перший сніг, притрусило доріжку. Вранці, поки Соня спала, я вирішила прибрати замети. Сама не знаю, як так вийшло, але через хвилину лежала на землі й не відчувала правої руки. Насилу піднявшись, почимчикувала до будинку. Рука напухла, я не могла нею поворушити. Без висновку лікаря було зрозуміло, що вона зламана.
Я одразу зателефонувала чоловікові. Він сильно хвилювався за мій стан й пообіцяв повернутися додому до вечора. Мама підняла слухавку лише з третього дзвінка. Я розповіла їй, що сталося й попросила приїхати подивитися за Софійкою поки мене не буде. Відповідь мене неабияк вразила: «Ти ж знаєш, що тато не виїжджає у негоду. Попроси свекруху». Телефонувати матері чоловіка я не стала, бо наперед знала, що мене чекає лише шквал критики та звинувачень.
Побігла до сусідки, бабки Нюри. Попросила її побути з дитиною, старенька погодилася. Сама викликала таксі й помчала в лікарню. Моє припущення підтвердили – рука зламана. Мені наклали гіпс й дозволили повернутися додому.
З Софійкою було все гаразд, вона мирно спала у своєму ліжечку, поки сусідка готувала мені вечерю. Я була дуже вдячна старенькій за допомогу, у важкий час лише вона змогла мені допомогти. Ми довго сиділи та розмовляли, поки не повернувся Пилип. Чоловік зізнався, що повідомив своїй мамі про те, що сталося і як очікувалося – вона просто звинувачувала мене в необережності.
Цей неприємний випадок відкрив нам очі на нашу рідню. Ніхто із них не захотів допомогти мені у важку хвилину. Яким буде наше спілкування надалі я не знаю, а от бабка Нюра тепер бажаний гість у нашому домі. Ми запрошуємо її до себе на свята і частенько зустрічаємося в обідню пору за чашечкою чаю. Я вдячна, що маю таку золоту сусідку.
