Ні, в мене не з’явився Стокгольмський синдром. Просто лише завдяки впертості та рішучості моїх найрідніших людей на світ народився мій любий синочок.
А сталося все банально як для телевізійного серіалу. В школі я почала зустрічатися з хлопцем з паралельного класу. Ми разом ходили на додаткові тренування, тому що представляли школу на міських та обласних змаганнях. А через те, що багато часу ми проводили разом, тому й не дивно що закохалися один в одного. Андрій був турботливий та спокійний. В одинадцятому класі я дізналася, що завагітніла від нього. Для мене тоді це було чимось стр ашним. Я не знала, як розповісти мамі. Знайома порадила зробити аборт. Мов є лікар, який за гроші все зробить й ніхто не дізнається. Я вирішила, що це єдиний вихід. Гроші попросила в Андрія. Він довго не погоджувався, але коли я сказала, що знайду сама, то він здався.
На щастя я не очікувала того, що він зізнається своїм батькам, а ті своєю чергою моїй мамі. Коли я повернулася додому вони всі разом на мене чекали. Почали відмовляти та настановляти. Але я досі не розумію, що зі мною сталося. Будь-що я хотіла позб утися нeбажаної дитини.
Мама плакала, батьки Андрія розводили руками, обіцяли допомагати, намагалися навіть підкупити квартирою на весілля. Мені було все одно. Я закрилася у кімнаті й довго не розмовляла з ними. Ввечері біля своїх дверей я почула дивну розмову мами з мамою Андрія
– Ну що поробиш, якщо вже її не переконати, то хай хоч піде до нормального спеціаліста. Я одного такого знаю. – Сказала мама Андрія
– Вона напевно вже спить. Розповімо їй завтра.
Я удала, що нічого не чую. А на ранок вони всі разом почали збирати мої речі. Сказали, що їдемо до лікарні у сусіднє місто, щоб менше було розмов. Я нічого не підозрюючи сіла до автомобіля батьків Андрія й ми п’ятеро поїхали. На трасі батько Андрія сказав, що потрібно ще заїхати до одного села, щоб забрати якісь речі.
А далі все швидко. Мене привезли на дачу Андрія і сказали, що тепер я буду жити тут. Мама забрала мій телефон. Батьки Андрія бувши вже на пенсії залишилися жити зі мною. Я не могла самостійно ступити жодного кроку. Мені приносили їсти та слідкували, щоб я нічого собі не зробила. Як я не благала, які істерики не влаштовувала ніхто мене не слухав. Тільки мовчки розводили руками та радили не нервувати.
Ось так пройшла вся моя вагітність. У лікарню ми поїхали просто з дачі. Мало не народила по дорозі. І як зараз пам’ятаю той момент, коли мені дали до рук маленьке, зморщене та червоне дитинча. Це був хлопчик. Він жалісно тягнув до мене свої пальчики та кривився. Щойно я взяла його на руки, як сльози просто потекли по обличчю. Мені стало соромно, що я хотіла позбавити його життя. Невже я була настільки дурною.
Після того, як мене виписали з лікарні ми повернулися додому. Через кілька місяців одружилися з Андрієм та переїхали жити до моєї мами. Зараз гуляючи з малим у дворі я дійсно вдячна чоловікові та батькам за те, що не піддалися на мої підліткові дурощі та таким радикальним способом утримали від помилки, про яку я напевно б шкодувала все життя.
Зараз я інколи ходжу волонтеркою у центр дівчат, які рано завагітніли й намагаюся їх відговорити від аборту. На власному прикладі я показую, що не можна позбавляти дитину життя, навіть якщо вона ще не родилася.
Місяць тому я дізналася, що знову вагітна. Вже третій місяць. Андрій був у захваті та навіть пожартував чи варто телефонувати батькам, щоб вони підготували дачу знову. Напевно ще ні в кого не було такого полону й таких родичів. Сподіваюся цього разу буде донечка.
