Моя донечка Марта дуже непосидюча дитина. Її цікавить абсолютно все. Дослідження цього світу та мільйон запитань надень — це про неї.
Але в цьому і є проблема. Адже її непосидючість і надмірна цікавість не дають ні мені, ні чоловіку, ні нашим батькам спокійно за нею наглядати. Кожен похід в магазин, прогулянка, чи похід кудись — наче шалені перегони під назвою “Наздожени Мартусю, поки вона не втрапила в халепу”.
От і цього разу вона мало не потрапила в проблеми. Все почалось з того, що мама зателефонувала мені на роботу. Вся заплакана та ледь говорила. Поки її зрозуміла, то серце відвідало тур “Ля організм” і побувало в різноманітних кутках мого тіла.
Коли мама заспокоїлась, то почала спокійно, більш-менш, все розповідати. Виявилось, що коли мама забрала Марту з дитячого садочку, то донечка знову тікала вперед від бабусі та бігала туди сюди. Моя мама знала, що вона не буде сильно далеко тікати. Звикла вже до Марти. Тому спокійно йшла за нею.
А тим більше не хвилювалась, коли вони вже підходили до під’їзду. Марта ніколи б не зайшла самостійно в ліфт, тому моя мама не поспішала, коли малеча забігла в під’їзд. Навіть трохи побазікала з сусідкою. Буквально привітались та запитали одна в одної як справи.
Мама побачила, ще до того, як Марта забігла в під’їзд, що до під’їзду зайшов хлопець з рюкзаком. Вона раніше не бачила його в нашому будинку. Виглядав трохи підозріло, але сусідка сказала, що то студент, що орендує квартиру в жінка на восьмому поверсі.
Раптом мама почула крик Марти:
– Бабуню!
І звук ліфта, що підіймається. Мама одразу ж залетіла в під’їзд. А марти там немає. Ліфт вже їде. На галаси мами вийшов сусід. Почувши, що малеча поїхала в ліфті з підозрілим незнайомцем на восьмий поверх, одразу ж кинувся по сходах на верх. Мама моя не могла собі такого дозволити. Має хворі ноги.
Та бігти за дитиною вже не потрібно було. Ліфт вже спускався. А в ньому той хлопець разом з Мартусею. Малеча вибігала з ліфту, а моя мама почала кричати на молодика.
– Слухайте, я звісно перепрошую, але я спокійно йшла додому, підходжу до ліфту, а там ваша онука. Я запитав, чи буде вона їхати в ліфті. Та відповіла ні, тому я спокійно зайшов та натиснув на номер свого поверху. А в останню мить дівчинка заскочила і ліфт і ми поїхали! — пояснював хлопець, якого вже незрозуміло в чому звинувачувати.
– Бабусю! — почала Марта. — Це правда! Я просто побачила в дядечка на рюкзаці дуже цікавий брелок! І мені дуже хотілось подивитись ближче. Він так гарно переливався! А закричала, бо хотіла, щоб ти теж подивилась, а ми поїхали. Треба забули! — вже мало не плакала моя доця.
Мама перепросила в юнака, але він поставився з розумінням та сказав, що все добре. Марті ж він подарував брелок, але попросив більше від бабусі не тікати і до незнайомців у ліфт не застосовувати. Марта сказала, що більше так не буде і на тому все.
Але мама вже так розхвилювалась, що прийшовши додому почала плакати. Нерви не такі вже міцні. Перелякалася сильно. А Марті хоч би щось! Довольна, що має брелок від красивого юнака.
Тепер щоразу, як бачить його в дворі — вітається та каже, що береже той брелок.
