Мама, свекруха й я на межі
Ти певна, що дитині не шкодить їсти буряк? запитала свекруха, помішуючи борщ.
Мамо, вона твій борщ варить третій день, зітхнув Максим. Може, просто дожену та піду на роботу?
Цей борщ лікувальний! свекруха підняла ложку. А твоя мати солить, немов із гармати. Таке дитині точно не на користь!
Пробачте, але я народила трьох, спокійно відповіла Марія Степанівна, мама Олі, дістаючи з холодильника каструлю. І всі живі. Це борщ із квасолею. Білок!
Свекрухо, квасоля важка їжа! Ми ж не в селі!
А в нас не шпиталь! відчепилася Марія Степанівна.
Оля сиділа на табуретці, обіймаючи живіт і мріючи, щоб хтось вимкнув звук. Вагітність підходила до сьомого місяця, і раніше вона думала, що головне щоб не нудило. Тепер знала: головне втримати розум між двома жінками, які хотіли «як краще».
Свекруха переїхала, дізнавшись про вагітність. «Онук! Перший! У вас тісно, а я допомагатиму». Мама Олі через тиждень: «Ти в мене одна, я все кину й приїду». Так у двокімнатній хрущовці оселилися три господині.
Я вагітна, а не хвора, тихо сказала Оля чоловікові ввечері.
Знаю. Терпи. Це скоро закінчиться. Мама після пологів поїде.
А моя?
Твоя може, теж. А може, вони подружаться?
Не подружились. Почали змагатися.
Спершу у прибиранні. Вранці мама Олі мила підлогу, до обіду свекруха перемивала, «бо протяг, пил, інфекція». Потім у покупках. Дитячі бодіки зявилися у трьох варіантах на 56, 62 і 74 розмір. Усі рожеві. Хоч ніхто не знав, хто народиться.
Але головним полем битви стало крісло-гойдалка.
Я його обрала! заявила свекруха.
А я купила! заперечила Марія Степанівна.
Я перша про нього сказала!
А я перша занесла!
Воно буде у мене в кімнаті, рішуче підбила підсумок свекруха.
Як це?! обурилася Марія Степанівна. Оля годуватиме в кріслі. Нехай стоїть у неї.
Я, власне, планувала у ньому спати з малям, вставила Оля.
Навіщо? Ти втомишся! Нехай спить зі мною! скрикнула свекруха.
Або зі мною! не відступала мати.
А я, вибачте, де?! не витримав Максим. Я ж батько!
Можеш спати на кухні. Там диванчик, хором сказали обидві.
Наступного дня крісло зникло. Воно не було ні в Олі, ні у свекрухи, ні в Марії Степанівни.
Де крісло? запитала Оля.
Вивезли, відрізала свекруха.
Сховали, прошипіла мати.
Війна досягла піку. На кухні тепер варили не борщ, а мовчання. Максим затримувався на роботі. Оля їла йогурт у ванній.
Більше не можу, сказала вона ввечері. Це моя дитина. Моє тіло. Моє життя. Я не просила цих «подвигів».
Ну вони хочуть допомогти, мнявся Максим.
Вони хочуть контролювати. А ти мовчиш. Бо звик. А я ні.
Тієї ночі Оля не спала. Вранці, не поснідавши, пішла по оголошеннях. До обіду повернулася з ключами.
Що це? запитав Максим.
Орендую квартиру. Двушку. Я вже підписала договір.
Олю
Я не йду від тебе. Я йду до себе. Якщо хочеш поїдем разом. Ні побачимось на виписці.
Він мовчав.
За півгодини вона вийшла з валізою. У дворі біля підїзду стояло крісло-гойдалка. Вязаний плед, подушка з кошенятами. Вона посміхнулася. Потім подзвонила у «благодійний магазин». За дві години крісла не було.
Нова квартира пахла фарбою та свіжістю. Оля розпакувала речі, поставила баночки з кремами, заварила мятний чай. Включила музику. І вперше за довгий час просто лежала на дивані.
Через три дні приїхав Максим. З рюкзаком.
Там неможливо. Вони не розмовляють. Вечеря як похорон.
А тут?
Тут можна дихати. Я зрозумів. Ти не лише мати. Ти людина.
Народився хлопчик. У серпні. Ввечері. Без крісла-гойдалки, але з любовю. Свекруха й Марія Степанівна приїжджали по черзі. За розкладом. Із борщами але у контейнерах.
Ми зрозуміли, сказала свекруха. Крісло не врятувало.
Головне не гойдати нерви, зітхнула Марія Степанівна.
А Оля просто тримала сина на руках і думала: борщів може бути скільки завгодно. А місце в житті лише одне. І воно її.
