Я звикла покладатися лише на себе. З 16 років працюю, сама себе забезпечую й ні на кого не розраховую. Починала зі звичайної посудомийниці у ресторані. Згодом стала офіціанткою. Закінчила університет й отримала підвищення до головного адміністратора. Зараз продовжую проходи курси, навчальні тренінги. Постійно вдосконалюю свої уміння та навички, бо хочу отримати посаду керівника цього закладу.
Під час одного з відрядження я познайомилася з Сашком. Він також працював у сфері готельно-ресторанного бізнесу. Якось ми швидко знайшли спільну мову й три дні відрядження провели разом. Перед прощанням обмінялися номерами телефонів й обіцяли навідатися один до одного в гості.
Я не очікувала, що Саша зателефонує та він дзвонив мені кожного вечора. Ми довго розмовляли, ділилися планами та робочими моментами. Я помітила, що кожного вечора з нетерпінням чекаю на його дзвіночок й дуже засмучуюся, якщо у Саші не виходить поговорити.
Якось він таки приїхав до мене в гості. Я показала йому місто, своє робоче місце, ми повечеряли в ресторані й вперше провели ніч разом. Відчуття безмежного щастя поселилося в мені. Схоже я закохалася. Наші стосунки в основному будувалися на відстані, але кожних вихідних Сашко приїжджав до мене на побачення.
Коли минуло пів року таким романтичних зустрічей, постало питання, як бути далі. Я не була готова покинути все чого досягла та переїхати в місто Саші, він же займав на роботі набагато нижчу посаду й міг спокійно почати все з нуля поруч зі мною. Хлопець погодився на переїзд. Я була на сьомому небі від щастя, але моя мати швидко мене приземлила.
Сталося це після того, як я їх познайомила. Саша вийшов на перекур, а я з мамою перешіптувалася стосовно свого кавалера. Мама у мене прямолінійна, ніколи не церемониться: «Він тобі не потрібний! Доню, ти варта кращого». Як же сильно я на неї образилася. Такого хлопця знайшла, він же заради мене покинув своє звичне життя, погодився на початок в чужому місті без друзів, рідних, роботи, а вона мені таке заявляє.
В тому, що мати мала рацію переконалася згодом, уже після того, як ми розписалися. Якось чисто випадково Сашко натрапив на мою заначку. Мені тоді ще й здалося, що він ще раніше знав про її існування. Запитав у мене, що це, ну а я чесно зізналася, що відкладаю на «чорний день». На цьому наша розмова закінчилася, поки через кілька днів чоловік не видав, що хоче відкрити своє кафе. Розповів мені своє бачення цього місця, концепцію, навіть меню склав. Єдине, в чому полягала проблема, у нього немає грошей на реалізацію своєї ідеї. « У мене немає, але ж у нас є!» – задоволено викрикнув Саша й став вимагати аби я вклалася у його кафе. Логіка в чоловіка просто залізна, оскільки ми тепер одружені, то ці гроші не належать лише мені, вони і його.
Він навіть не запитав, для чого я їх відкладала, що хотіла на них придбати. Скільки взагалі часу мені знадобилося аби відкласти таку суму. Тоді я й переконалася, що мама мала рацію.
Не хочу забігати наперед, але швидше за все мій благовірний зникне одразу, як тільки отримає від мене ці кошти. Від гріха подалі я віднесла їх у банк та поклала на депозит без можливості зняти всю суму протягом року. Коли розповіла про це Саші, він аж закипів від гніву. Страшенно на мене кричав та сварився. Назвав безвідповідальною егоїсткою. Власне кажучи, сумніві у мене більше не залишилося. Подам на розлучення й нехай повертається у своє місто й реалізовує свої «успішні» ідеї коштом інших дівчат. Шкода, що я так швидко повелася на казочку про безмежне кохання до останнього подиху. Наступного разу буду обачніша. Ну а гроші все ж таки витрачу на власні бажання та мрії.
