Мої стосунки з мамою взагалі не клеїлися. Вона втратила розум, після розлучення з батьком. Постійно нагадувала мені про нашу схожість. Мама вважала, я винна в їхньому розлученні, я викапана копія батька і рано чи пізно кину її. Мій характер дратував маму. Їй не подобалися мої думки. Все в мені нагадувало їй батька.
Після моїх одинадцяти років, мама припинила звертатися до мене на ім*я. Вона називала мене виключно по прізвиську. Мама намагалася відділитися від мене. Я була для неї чимось чужим і вона не соромилася підкреслювати свої почуття.
Я відчувала себе непотрібною та чужою. Рідна мама мене не любила. Батько згадував лише тоді, коли хотів через мене передати якесь повідомлення мамі. Він не знав, скільки мені років, де я навчаюся і чим захоплююся.
Складні стосунки з батьками дали про себе знати. Я росла агресивною та різкою. В мені засіла образа на батьків, яку я не помічала. Мені здавалося, що моя постійна втома, агресивність та невміння приймати чужу думку – це особливості мого характеру та результат важкої роботи.
Я довго не йшла до психолога. «Ну, навіщо він мені? Я ж нормальна! Психолог потрібний якимось психам!» – так думала я і тільки погіршувала свій стан. Нарешті в мене з*явилася сміливість. Я знайшла спеціалістку, яка ідеально мені підходила.
Вона пояснила мені, що моя злість небезпідставна. Я мою право злитися, адже зі мною поводилися погано. Найрідніші люди не любили мене, не захищали, не цікавилися моїм життям. Було одне «але». Поки я злюсь, то залишаюся в їхній владі. Я постійно переживаю події заново і думаю про свій біль.
Я давно відділилася від батьків фінансово та фізично. Заробляю сама на себе. Ні від кого не залежу. З батьками не спілкуюся. Вони досі періодично зв*язуються по телефону і сваряться один на одного. Все моє життя вони виясняють стосунки. Складається враження, що існують тільки вони вдвох. Мене немає в їхній «сім*ї».
Мама мені не пише. Як тільки я сказала про свій переїзд, вона впевнено заявила:
Тобі давно пора від мене поїхати. Ти заважаєш мені будувати своє власне життя. Сподіваюся, в такої нікчеми, як ти, все вдасться.
Мамині слова нагадували комплімент. Я хотіла, щоб вона мною пишалася. Десь в глибині душі, я потребувала тепла та визнання. Я хотіла, щоб мене любили і берегли. Це прямий обов*язок батьків, який вони не виконали.
Багато жінок, зі схожою проблемою, впадають в різні крайності. Одні повністю відрізають себе від спілкування, ставлять на собі хрест і не намагаються створити стосунки з іншими людьми. Вони зосереджуються на роботі. Витрачають на неї все своє життя. Час швидко проходить. На старості жінки усвідомлюють свою самотність, але щось змінити не можуть.
Інші жінки кидаються в обійми чоловіків, бо хочуть отримати від них те кохання та тепло, яке їм не додали батьки. Вони намагаються заполонити душевну порожнечу непотрібними, а іноді й шкідливими, романами.
В студентські роки я правда заводила багато романів. Хлопці змінювалися один за одним. Я не могла побудувати з ними нормальних стосунків. Ті хлопці не відповідали моїм вимогам. Я не розуміла, чому в мене не клеїться з особистим життям? Тепер розумію.
Зараз я активно працюю над собою. Нарешті я зрозуміла, що ніхто не зобов*язаний заповнювати мою душевну порожнечу. Я маю сама себе полюбити та почати поважати. Мої батьки мене цьому не навчили.
Я вимушена витрачати багато грошей на психологиню, аби покращити своє життя. Раніше я злилася через це на батьків. Чому саме я повинна розгрібати наслідки їх помилок? Це інфантильна позиція. Так, я не винна в тому, що відбулося. Я не несу відповідальності за дії своїх батьків, але на мене лягає турбота про власне майбутнє.
Рік терапії у психологи ні позбавили мене внутрішньої злості. Я стала більш спокійною. В мене з*явилася подруга та хлопець. Ми зустрічаємося третій місяці. Нарешті в мене виходить будувати нормальні стосунки. З мамою я все ще не спілкуюся. Вона мені тільки шкодить.
