Мама втомилася
Олеся кричала на продавчиню так, що у бідолахи аж дрібязок з рук випадав.
Ви ще довго будете рахувати? Не можете працювати сидіть удома, а не тут плутайтесь!
Перепрошую, стара жінка і так ледь встигала пробивати продукти, а тут ще й підганяють.
Олеся, чоловік обережно торкнув її за лікоть, вже гаразд, ходімо, облиш…
Дружина різко обернулась:
Ти взагалі не вчи! Сам би допоміг хоч раз!
Андрій винувато зітхнув і замовк. Він завжди затихав.
***
Удома пахло запеченою куркою з часничком. Свекруха, Ганна Іванівна, стояла на кухні, помішуючи борщик.
О, вже прийшли? Я тут борщик зварила, курочку запекла, сідайте, зараз насиплю.
Я ж скільки разів просила: не лізьте на мою кухню! прошипіла Олеся. Ви тут живете чи ще досі в гостях?
Ганна Іванівна аж зблідла.
Я ж допомогти хотіла
Не треба мені допомоги! Сама не пропаду!
У кімнату влетів семирічний Остапчик:
Мамо, привіт! А мені Тарас із другого підїзду сказав, що я слабак, а я ж ні, правда ж?
Не займáй мене зараз! Не бачиш я зайнята!
Остапчик сторопів. Глянув на бабусю та відвела погляд.
Олеся грюкнула дверима й пішла у свою кімнату.
***
Так у них було щодня.
Хоч прокидайся, хоч засинай у Олесі настрій завжди на грім і блискавки. Гриміла вона на всіх на чоловіка, на свекруху, на сина, на продавчинь, на сусідів, на голубів на подвірї заодно.
Іноді, дуже рідко, ловила себе на думці: Боже, що я творю? Але думка провалювалась, як у бездонну криницю тільки і видно, як тіні на воді.
Андрій терпів. Звик. Десять років разом навчили його головному: мовчати і не світитись.
Працював від зорі до ночі то на заводі, то ремонти підробляв, гроші носив додому, робив усе, як накаже. Уночі, коли Олеся засинала, йшов на кухню, потихеньку сьорбав чай, дивився у вікно на сплячий Київ думав.
Ганна Іванівна приїхала з Тернопільщини три місяці тому помагати, поки всі на роботах.
Тепер щоранку ловила на собі Олесині косі погляди рівно стільки злості, що можна зарядити ще й сусідську батарейку.
Остапчик… просто жив. Бігав, грався, питав одне й те ж. Але мама щоразу відповідала криком.
Спершу плакав. Потім перестав. Тихо сідав біля бабусі з нею було спокійніше.
***
У пятницю трапилось все знайоме до болю.
Олеся повернулася з роботи така зла, що хоч на Привокзальну площу випусти трамваї б злякались. Начальниця наганяла дала, колега підставила, в метро хтось тихесенько наступив на ногу і все, настрою немає.
Прямо перед її приходом Остапчик розлив вишневий сік на новенький рогожаний диван, той, що у розстрочку взяли аж на два роки.
Хлопець стояв з порожнім стаканом і очима, як у зайця під фарами бачив, як розтікається червона пляма.
Ну ти даєш! Ти уявляєш, скільки цей диван гривень коштує?! заходилась Олеся, тільки переступивши поріг.
Я випадково, мамо… не кричи… я боюся…
Боїться він! ще більше розійшлася Олеся. Все в тебе через криву ручку! Життя через тебе не має!
Мам, вибач…
Ану гайда до своєї кімнати! Щоб очі мої тебе не бачили!
Остапчик тихо пішов. Олеся ще довго лаялася в порожнечу, аж поки не захрипла.
***
Вночі їй зовсім не спалося. Вийшла на кухню, сіла під вікном а за шибкою мжичка вперло злуги.
Стежила за краплями і думала: Скільки ж можна все це витримувати? Коли ж уже тихо стане, хоч би на мить
Не помітила, як задрімала прямо за столом. Прокинулася змерзла, десь ближче до четвертої ранку.
Квартира тиха. Андрій спить. Ганна Іванівна спить. Остапчик спить.
Олеся встала до туалету. Проходила повз Остапчикову кімнату двері трохи відкриті. Зазирнула, чи ковдрою накритий.
Остапчик спав калачиком, обійнявши подушку. На столі, біля ліжка, лежав зошит у клітинку обкладинка вся розмальована танками.
Олеся хотіла вже йти, але раптом побачила на сторінці напис: Мама.
Взяла зошит. Сіла на краєчок ліжка. Почала читати.
Це був щоденник.
Перший запис вересень.
Сьогодні мама знову кричала. Тато каже, вона втомилась. Я хотів її обійняти, але вона відвернулась. Значить, я поганий.
Олеся ковтнула клубок у горлі. Перевернула сторінку.
Жовтень. У бабусі день народження. Намалював листівку, квітів багато. Хотів дати зранку, але мама знову кричала на тата, і я передумав. Під подушку поклав. Може завтра, коли мами не буде.
Далі.
Листопад. Зламав машинку, подаровану тато. Спеціально. Думав може, як поламаю щось своє, мама не буде кричати. А вона все одно накричала. Сказала, що нічого не ціную і ще тупий.
Руки у Олесі заметушились.
Грудень. Скоро Новий рік. Написав листа Святому Миколаю: прошу, щоб мама перестала кричати. Шкода, що такого дарунка не буває.
Січень. У школі питали, ким хочу стати. Я написав невидимкою, щоб мама не бачила й не кричала. Вчителька здивувалась, зателефонувала тату. Тато поговорив: каже, мама добра, просто їй важко. Я памятаю, якою вона була обіймала, сміялась. Зараз ніколи не сміється.
Олеся сиділа, мов бита. Сльози капали на зошит розмазували чорнило.
Лютий. Сьогодні розлив сік на диван. Мама кричала довго-довго. Коли вона кричить здається, я умираю малим-малим шматочками. Спочатку вуха, потім серце, потім душа. Ліг, закрив очі. Думав: якщо помру у сні чи пожалкує вона, чи скаже: та й добре, на одного клопоту менше?
Зошит випав з рук. Плечі трусились, але Олеся ні звуку не видавала боялась розбудити сина. Боялась, що він її таку побачить. Боялась усього.
Так сиділа довго чи двадцять хвилин, чи цілу годину. Потім взяла зошит, поклала на місце. І пішла.
Повернулася до кімнати, лягла біля Андрія. Дивилась у стелю до самого ранку.
***
Першим прокинувся Остапчик.
Потягнувся, сів, побачив трохи прочинені двері, згадав усе вчорашнє. Зітхнув.
Вийшов у коридор, прислухався тиша. Дивно, зазвичай о цій порі мама гупає каструлями й гримає, що всі сонні мухи.
Зазирнув на кухню.
Мама сиділа за столом. Не кричала, не гупала. Мовчки дивилась у вікно. Перед нею кружка з холодним чаєм.
Мамо? обережно покликав Остапчик.
Вона обернулась. Обличчя дивне: не зле й не виснажене, а якесь інше він і пояснити не зміг.
Доброго ранку, тихо сказала Олеся. Йди, снідай.
Посадила сина за стіл, поставила тарілку з кашею, сама сіла навпроти.
Остапчик їв і нишком поглядав на маму. Чекав, коли почнеться звичне крики, докори. Але нічого такого не було.
Мам, нарешті промовив, з тобою все гаразд?
Так.
А чого мовчиш?
Думаю.
Про що?
Олеся довго дивилась синові у вічі. Потім простягнула руку, погладила його по голові без причини, просто так.
Про тебе думаю. Про нас.
Остапчик завмер із ложкою в роті.
Мам, ти не захворіла?
Ні, синочку. Навпаки, наче зцілююсь.
Він не зрозумів, але кивнув. Тільки б вона не кричала йому цього досить.
Доїдай, сказала мама. До школи час.
Остапчик допив чай, став збирати зошити. Біля дверей зупинився:
Мамо, невпевнено почав, а ти ввечері… ну… знову не будеш кричати?
Олеся підійшла, сіла навпочіпки.
Послухай, твердо сказала вона. Не знаю, чи вийде у мене, але я постараюсь не кричати. Дуже постараюсь. Щоб ти більше ніколи не боявся. Добре?
Остапчик кивнув.
А якщо вийде ненароком? прошепотів.
Ти скажи мені: Мамо, ти знову? і я згадаю.
Що згадаєш?
Все згадаю, поцілувала його в лоб. Іди вже.
Син пішов.
Олеся залишилася стояти у коридорі. Почула, як зачинилася ліфтова кабіна. Стало тихо.
З кімнати виповз сонний, скуйовджений Андрій.
Ти чого так рано? питає.
Просто не спалось.
Він вдивлявся в неї пильно.
Все нормально?
Нормально. Йди, поснідай.
Сіли за стіл. Хтось чай наливав, хтось хліб різав.
Андрію, раптом питає Олеся, а ти мене за що любиш?
Він ледве не подавився.
Що-що?
За що ти мене любиш? Я ж просто монстр.
Андрій відклав чашку, дивиться серйозно:
Ти не монстр. Просто забула, яка ти.
А яка я?
Різна, посміхнувся він. Ти буваєш теплою, смішною, ніжною. Можеш так обняти, що ребра скриплять. Все я памятаю, Олесю. Це ти забула.
Олеся мовчала.
Я дуже чекаю, що ти згадаєш себе. І скільки треба чекатиму.
Олеся стисла його долоню.
***
Того дня вона ні на кого не накричала.
Зі школи прийшов Остапчик. Скинув рюкзак, кинувся до мами, обійняв.
Мамо, а я сьогодні отримав пятірку!
Молодець, похвалила Олеся. Пишаюсь тобою!
Син витріщився, не вірячи.
Справді?
Справді.
Він засяяв так, як давно вже не сяяв.
Мам, знаєш Я в школі думав: а раптом ти мене ввечері обіймеш? І ось обійняла!
Дурнику, пригорнула Олеся. Я тепер кожен день обійматиму. Кожен день!
***
Увечері Олеся зайшла до його кімнати. Остапчик вже спав. На столі той самий зошит.
Взяла у руки, відкрила останню сторінку. Дістала ручку й, тремтячи трохи, написала внизу:
Синочку, я тебе дуже люблю. Пробач мене. Я буду дуже старатися.
МамаВранці Остапчик прокинувся першим, як завжди. Побачив знайомий зошит і одразу розгорнув його на сторінці під своїм останнім записом побачив мамині слова. Він кілька разів перечитав: Синочку, я тебе дуже люблю. Пробач мене. Я буду дуже старатися. Уперше за довгий час на серці стало легко, як після весняної грози, коли сонце вибігає з-за хмар і все навколо світиться наче наново.
Він зоряно посміхнувся, притис зошит до грудей і тихенько нашепотів:
Я тебе теж люблю, мамо.
Мама ще спала. Остапчик підкрався тихенько, заліз до неї під ковдру, обійняв і цього разу сам прошепотів те, що довго носив у собі:
Ти в мене найкраща. Навіть коли грім і блискавки.
Олеся розплющила очі, посміхнулась крізь сон і обійняла сина міцніше. За стіною заливалася світлом світанкова квартира. І здалося Олесі, що саме зараз у їхній сімї після довгої бурі вперше справді розвиднюється.
