Олена та Михайко готувалися до весілля. За день до свята мати нареченої, Ганна Михайлівна, завітала познайомитися з майбутньою свекрухою. Зустріч відбулася в домі матері Михайка Людмили Петрівни. Обговорили деталі весілля, посиділи за столом. Наступного ранку Ганна Михайлівна збиралася додому, і Олена вийшла проводжати.
“Ну, як тобі Михайко?” запитала вона у матері.
“Хлопець хороший”, усміхнулась та, але важко зітхнула.
“Мамо, що сталося?” здивувалася Олена.
“Доню, будь обережна з його матірю. Ти ще не все про неї знаєш.”
Ці слова незабаром набули сенсу.
Коли Олена дізналася, що свекруха планує жити з ними, прямо сказала чоловікові:
“Тобі доведеться вибирати: або я, або твоя мати.”
“Я нікого вибирати не збираюся”, спокійно відповів Михайко. “Залишаємось, як є, а мама хай сама вирішує свої проблеми.”
“Тобто ти не дозволиш їй переїхати до нас?”
“Я вже їй сказав.”
“І як вона відреагувала?”
“Образилась. Назвала мене невдячним і сказала, що пожалкує.”
“Було чого очікувати”
Людмила Петрівна вийшла на пенсію рано багато років працювала стюардесою.
“Досить. Я вже напрацювалася”, вирішила вона, отримуючи непогану пенсію, напевно, більшу, ніж у більшості.
Але швидко зрозуміла, що для її способу життя цих грошей не вистачає. Рішення прийшло саме собою: перекласти витрати на сина.
“Я тебе виростила, дала освіту. Тепер твій черга виконувати обовязки сина”, сказала вона, коли Михайкові щойно виповнилося 23. “З наступного місяця ти платиш за оренду та їжу.”
“Добре”, відповів він. “Але якщо я дбатиму про наш будинок, ти не лізеш у моє життя.”
Вона погодилась і, треба сказати, не заважала. Життя сина її мало цікавило. Михайка виховували переважно бабусі, поки вона влаштовувала власне життя невдало.
Минули роки. Син виріс, переїхав до неї у старших класах. Пять років він платив оренду та годував матір. Вона ж насолоджувалася життям, витрачаючи пенсію лише на себе.
Коли Людмилі виповнилося пятдесят, Михайко привів у дім дружину.
“Яка ви доглянута!” зніяковіла Олена при першій зустрічі зі свекрухою. “Ви зовсім не схожа на пенсіонерку.”
Дізнавшись, що молодята залишаться з нею, Людмила зраділа: “Ну, дуже добре”, сказала вона, думаючи: “Тепер навіть готувати не доведеться.”
Олена повірила їй, але Михайко пояснив:
“Матір не вистачило сміливості нас вигнати. Останні пять років я все платив сам.”
Візит Ганни Михайлівни швидко розвіяв і так крихкі ілюзії:
“Доню, будь обережна. Ця жінка живе лише для себе. Вас забуде, як тільки ви станете для неї незручними. Тримайся за чоловіка. Він мені сподобався. Але з матірю вам не пощастило.”
Минуло півроку. Людмила Петрівна закохалася. Чоловік на імя Андрій став зявлятися все частіше. А потім
“У вас два тижні, щоб зїхати. Продаю квартиру. Переїжджаю до Івано-Франківська.”
“Ти серйозно?” шоковано подивився Михайко.
“Що? Маю право. Квартира моя. Батьки мені її подарували.”
“І виганяєш нас?”
“Так. Усе законно.”
Михайко мовчки надягнув піджак і вийшов. Вечором вони з Оленою вже пакували речі. Переїхали до товариша, який якраз шукав жильців. Через місяць Людмила продала будинок і поїхала з Андрієм до Івано-Франківська.
За кілька днів Михайко спробував попросити в неї грошей у борг:
“Ні, звичайно. У мене інші витрати заплановані”, холодно відповіла мати.
“Ну що ж, щасти”, сказав він.
“І тобі також”, усміхнулась вона. Навіть не обняла на прощання.
Минув рік. Людмила подзвонила: вона розлучилася з Андрієм, він забрав усі гроші й зник. Вона залишилася сама, без домівки. Повернулася й одразу заявила:
“Я житиму з вами.”
“Ні. Бери залишок грошей, бери іпотеку.”
“Іпотеку? У мої роки? З пенсії?”
“Знайди роботу. Доведеться крутитися, як і всім.”
“То ти не допоможеш?”
“Я тобі нічого не винна, мамо.”
Вона вибухнула:
“Невдячний син! Я тебе виростила!”
“Я лише наслідую твій приклад”, спокійно відповів син.
Людмила жила у подруг, поки були гроші. Потім відмова за відмовою. І знову повернулася до сина.
“Мамо, ти не хвора і не стара. Знайди роботу. Зніми хоч кімнату. Шукай.”
“Тобі мене не шкода?”
“Ні. Ти нагадуєш мені ту стрекозу що все літо співала.”
Пізніше Людмила влаштувалася не на роботу, а за нового чоловіка. Першого-ліпшого. Але хоч будинок тепер був.
Та це вже зовсім інша історія
