Мама залишилася з трьома дітьми на вулиці. Наш батько забрав усі мамині гроші з продажу квартири та зник.
До 38 років наші батьки марно намагалися мати дітей. Лікарі лише розводили руками жодних пояснень, в чому проблема. У якийсь момент мама опустила руки, змирилася з долею стане жити без дітей. Тато цього особливо не переймався, часто повторював: «Не хвилюйся, нічого страшного». Складалося враження, що йому діти й не були потрібні.
Мама втратила будь-яку надію, та все ж у своїх щоденних молитвах благала Бога подарувати їй бодай одну дитину. І сталося диво: я народилася. Її щастю не було меж, вона плакала від радості. Проте до того часу батько вже став чужим і дратувався від кожного мого крику вночі. Через рік народилися мої брати-близнюки. Мама славила Бога на весь світ за своє материнське щастя. А що ж батько? Ви вже, мабуть, зрозуміли ми йому не були потрібні. І тут він вирішив піти на підступний вчинок.
Просив маму дозволу продати нашу київську квартиру, мовляв, треба простору житло для великої сімї. Пообіцяв, що куплять більшу квартиру, а частково оформлять кредит. Мама повірила. Але щойно батько отримав гроші понад півтора мільйона гривень як його й слід простиг. Навіть зараз ми не знаємо, де він.
Так ми з мамою й трьома дітьми опинилися без даху над головою. Куди податися? Довелося переїхати до її батьків нашої бабусі Олени і діда Василя. В одній двокімнатній хрущовці тулося шестеро душ, але іншого виходу не було. Мама повністю втратила довіру до чоловіків, більше нікому не вірила і працювала чи не без вихідних. Годувати трьох дітей та ще й одягати серйозне випробування.
Минав час, а ми так і росли, сімєю, часом сумною, часом радісною. Згодом померла бабуся, потім і дідусь у нашій квартирі стало просторо, але порожньо. Одного літнього дня мама повела нас до парку на Лукянівці. Ми гралися на майданчику, а вона сиділа на лавці. До неї підійшов чоловік виявився, ровесник мами, звали його Богдан. Спочатку мама його і слухати не хотіла, але він терпляче приходив у той парк чи не щодня, поки одного разу мама не розговорилася з ним і навіть дала свій номер.
Ще через два місяці ми переїхали разом з Богданом до великої трикімнатної квартири. Він став нам справжнім батьком уважним, добрим, мудрим. З того моменту наше дитинство змінилося докорінно: ми вперше відчули родинне тепло і турботу. З Богданом ми розділяли радість перемог і сльози невдач. Тепер ми дорослі, і досі з гордістю називаємо його татом. Моя історія доводить для української жінки з дітьми завжди знайдеться нове щастя, навіть якщо світ здається зруйнованим. Мій справжній батько втік, залишивши тільки біль і порожнечу, а Богдан як справжній чоловік прийшов і подарував нам нову родину і нову радість життя.
