Скільки себе пам’ятаю, батько завжди був у мами на першому місці. А далі… Навіть не знаю що було на другому, бо мене наче для неї не існувало. За стіл спершу сідали вони з батьком, а вже потім я їла те, що залишилося. Фінанси розділялися таким чином, щоб спочатку купити батьку одяг на роботу або снасті для риболовлі, а на те, що залишилось, купували мені одяг у разі потреби. Проте залишалося не так вже й багато грошей, тому мій одяг зазвичай складався з того, що віддали мені старші двоюрідні сестри. Мені купили лише білу блузку, щоб на святах я мала більш-менш нормальний вигляд.
Потім я підросла та настав час закінчувати школу. Всі готувалися до випускного, дівчата обговорювали у кого яка буде сукня, а я мовчала. Я уявлення не мала в чому піду на випускний. Коли зверталася з цим питанням до мами, то вона говорила, що ще не час це обговорювати.
Коли настав переддень випускного, мама заворушилася та побігла до сусідки, попросила випускну сукню її доньки. Сусідська донька на десять сантиметрів за мене вища та носить набагато більший розмір. Я одягла цю сукню і заплакала. Мама побачила це та сказала, що нічого страшного, вона мені підшиє ту сукню. Швачка з мами така собі та я мала дурнуватий вигляд.
На випускний я не пішла. Правда, вийшла з дому в тій сукні, а в сумочці мала свій повсякденний одяг. Я зайшла в сусідній під’їзд, переодяглася, а потім тишком пішла до сусідки та віддала їй ту сукню. Сусідка лише похитала головою:
– Бідна дитина.
Я пішла прогулятися до парку. Увесь час думала чим я заслужила таке ставлення до себе, чому мама мене не помічає. Мені потрібно було побути на одинці та пожаліти себе. Потім я зрозуміла, що всьому настав кінець, школа закінчена, я можу поїхати вчитися в інше місто та почати нове життя.
Наступні тижні я займалася підготовкою до вступу в університет. Зайшла в школу, забрала документ про освіту, зустріла свою вчительку з англійської мови. Галина Іванівна запитала мене куди я збираюся вступати, я сказала, що ще займаюся цим питанням. Тоді вчителька сказала, що у неї є знайомі в університеті, куди я можу вступити на безплатне навчання на факультет перекладача. Я вхопилася за цю можливість наче за рятівну соломинку.
Після того, як я поїхала з батьківського дому, мама про мене й не згадувала, наше спілкування майже припинилося. Мені було сумно покидати рідне місто, але я знала, що тут я нікому не потрібна.
У мене почалася нова світла смуга в житті, я здобула освіту, зустріла свого майбутнього чоловіка та влаштувалася на хорошу роботу. Здавалося, що минуле ніколи не дасть про себе знати. Аж тут, наче грім серед ясного неба, до мене зателефонувала мама:
– Оксано, доню, як ти?
– Привіт, мамо. Добре все у мене, а ти як?
Мама наче чекала цього запитання та почала мені бідкатися:
– Твій батько покинув мене заради своєї коханки, він з нею уже десять років зустрічається. Уявляєш собі який він негідник? Оксано, приїдь до мене, поговоримо, згадаємо твоє дитинство. Все буде, як в старі добрі часи.
– Старі часи не були для мене добрими, ти ж сама про це прекрасно знаєш, я витратила роки на те, щоб про все забути, а ти хочеш про все нагадати? Я не приїду.
