З дитинства я відчувала, що для мами я завжди друга. Не остання — ні. Просто друга. Позаду когось кращого, успішнішого, “правильнішого”. Позаду моєї старшої сестри Соломії. І начебто нічого — адже в кожній родині діти різні. Але мама перетворила наші відмінності на виставу, де я грала вічну невдаху, а Соломія — золоту дівчину з п’єдесталу.
Скільки себе пам’ятаю, я намагалася. Намагалася довести мамі, що я теж варта чогось. Що я — не гірша. Що я заслуговую на її гордість, любов, теплий погляд. Але кожен мій крок вперед розчинявся у порожнечі. Я приносила грамоти з олімпіад — у відповідь мовчання. Я вступила на бюджет у престижний університет — “Соломія ж закінчила без трійок, ось це досягнення”. Я влаштувалася на роботу — “Соломія вже заміжня, а ти все бігаєш з папірцями”. У неї дитина — у мене кредит. У неї родина — у мене “марні амбіції”. Кожне моє “я змогла” розбивалося об мамине “та й що?”
Мені було боляче. Постійно. Ніби я мусила завжди виправдовуватися за те, яка я є. Ніби моїх зусиль замало, якщо я не така, як вона — Соломія. Ніби моєї любові замало, щоб мама нарешті побачила в мені не просто “іншу доньку”, а просто доньку. Але я терпіла. Терпіла і вірила, що колись… вона оцінить.
Минулої осені мама вийшла на пенсію. Грошей у неї мало, здоров’я дає збої. Я взяла на себе комунальні платежі, ліки, продукти. Допомагала, як могла, хоча й сама ледве зводила кінці з кінцями. Місяць тому я зробила в її хаті капітальний ремонт — замінила проводку, поклеїла шпалери, купила нову плиту. Виклала всі свої заощадження. Просто хотіла, щоб їй було добре.
А через три дні в неї був день народження. Я не змогла купподарунок — жодної гривні в мене не залишилося, але я прийшла — з квітами, тортом і щирими словами.
