Коли я була маленькою мама часто читала мені казку «Попелюшка». Із захватом я слухала розповідь про нещасну дівчину, яка змушена була цілими днями займатися хатньою роботою та ще й виконувати забаганки молодших сестер. Мені стало страшно, невже у справжньому житті таке теж може бути?
Наші страхи мають здатність здійснюватися. Не встигла я піти до школи, як батьки повідомили мені, що у нас буде поповнення. Я була рада. Дійсно була рада, що матиму сестричку чи братика. Ми будемо гратися, проводити час разом, я читатиму казочки. Буквально через два роки мені знову сказали, що мама вагітна. Раділа я не так активно, як першого разу.
Переходячи у старшу школу, на мене знову чекав сюрприз – мати народжуватиме четвертий раз. Соромно зізнатися, але більше я не раділа цим звісткам. Відколи мама почала народжувати молодших, за мене забулися. Згадували тільки тоді, коли потрібно було щось зробити. Я чітко знала свої обов’язки, що мушу робити, як повинна вчитися, коли маю повертатися додому. На власні справи та особистий простір права у мене не було.
Поки всі мої однокласниці відвідували різні гуртки та секції, розважаючись потім у кафе чи парку, я не мала на це ні права, ні можливості. Оскільки я була найстаршою, то всі діти були на мені. Крім того приготування їжі, прибирання у квартирі та щоденні прогулянки на свіжому повітрі з наймолодшими.
Батьки у цей час працювали, а коли поверталися, то були настільки втомлені, що просто завалювалися спати. Дивлячись на них, я розуміла, що не хочу такого життя. Щоб чогось досягти, потрібно багато працювати. Тому докладала над зусилля, щоб гарно навчатися та мати змогу самостійно вступити до вишу.
Чесно кажучи, останнім часом я постійно відчуваю втому. Мій організм наскільки виснажений, що просто відмовляється працювати. Коли я попросила мами зменшити коло моїх обов’язків, бо я не встигаю та втомлююся, у відповідь мені заявили, якщо хочу жити у родині, то маю робити якийсь вклад. Мій вклад – це допомога матері. Мені заборонили повертатися до цієї розмови.
Варто сказати, що до мого прохання не просто не дослухалися, натомість вирішили прибавити мені роботи. Мама знову чекала на дитину. Гнів, роздратування та повне знесилення – саме це я відчула цієї миті. Вперше я вирішила, що з мене досить й потрібно вибиратися з цього дому.
Зателефонувала бабусі просто посеред ночі, плачучи, й попросила забрати мене до себе назовсім:
-Алінко, що сталося, чому ти плачеш? – стурбовано запитала бабуся
–Бабусю, я так більше не можу. Мені дуже важко, немає сил. Забери мене звідси, будь ласка, я хочу жити з тобою та дідусем.
Батьки мого тата жили у селі. Я довго вагалася, чи дзвонити їм уночі, але таки наважилася. Поки моїх мами й тата не було вдома. Наступні декілька годин я займалася своїми домашніми справами. Нагодувала усіх малят, покупала, прочитала казку перед сном та сама збиралася лягати.
Раптом у двері постукали. Хто б це міг бути так пізно? На порозі стояли дідусь та бабуся. Ми пішли на кухню пити чай та говорити. Я стала жалітися рідним на своє життя. Пояснювала, що люблю батьків та братів з сестрами, але вони зовсім не враховують мої потреби.
-Бабусю, вони знову чекають на дитину і вже попередили мене, що я муситиму за нею доглядати, бо йти в декретну відпустку мама не збирається.
-Дитинко, не плач, прошу тебе. Я обіцяю, що ми з дідусем тобі допоможемо.
Бабця потягнулася до мене й обійняла. Я вже не пам’ятала, що це таке, коли тебе жаліють та голублять. Від цього розплакалася ще сильніше. Дідусь не припиняв мене заспокоювати то повторювати, що все буде добре.
Я лягла спати, а прокинулася від криків, що долунали із кухні. Бабуся сварилася із мамою. Причиною їхнього конфлікту була я. Мама кричала, що ніколи мене не відпустить. В розмову втрутився дідусь й пояснив, що я маю право самостійно обрати. Після цих слів я вийшла до дорослих та зізналася, що дійсно хочу переїхати до бабусі з дідусем.
