“Мамо, чому ти мене не запросила на свої іменини?” вона стиснула телефон так, що кісточки забіліли. “Ти ж знаєш сама” мати зітхнула. “Як ти пішла з родини батько не може тобі пробачити. А Остап ну, він завжди був за Маряною, яка теж тебе недолюблює.”
Соломія стояла перед дзеркалом, підправляючи туш на віях. Рідкісний вечір без дітей подруги умовили вийти, розвіятись. Розлучення ще не було остаточним, але жити з чоловіком під одним дахом вона вже не могла.
“Ти сама руйнуєш сімю”, казав батько.
“Ти завжди все ускладнюєш”, підтверджував брат.
Вона давно перестала пояснювати. Навіщо? Чоловіча солідарність не дала їм стати на її бік.
Але від мами було особливо боляче чути, що “ідеальних людей не буває”, “ти живеш у мріях”. Ніхто не розумів, чим вона не задоволена. А значить проблема в ній самій.
Задзвонив телефон. У трубці радісно гукнула Даринка:
“Ти готова? Таксі підїхало!”
“Так, виходжу.”
Діти вже спали бабуся погодилась за ними посидіти. Причому не мама вона старанно карала Соломію за розлучення, а свекруха, яка, здавалось, єдина в оточенні її не осуджувала.
“Ви впевнені, що впораєтесь?” запитала Соломія вже біля дверей. “Дзвоніть, якщо щось. Не соромтесь!”
“Та йди вже!” жінка махнула рукою. “Вони ж не немовлята. Тобі хоч раз на рік треба видихнути.”
Вона кивнула, але в грудях щось стиснулось. “Раз на рік”. А вона вже три роки не була ніде, окрім дитячих свят і батьківських зборів.
Клуб був шумний, модний. Соломія навіть трохи нервувала давно не виходила, не танцювала, не відчувала себе просто жінкою, а не матірю, дружиною чи “невдахою, що зруйнувала родину”.
Музика гриміла, немов гроза. Блискітки світла, сміх, запах пива та дорогих духів.
“О, нарешті!” Даринка схопила її за руку. “Ми вже почали без тебе!”
Соломія посміхнулась і одним ковтком спустошила перший келих. Боже, як же давно це було.
“Танцюємо?”
“Трохи пізніше, я”
І тут вона побачила їх.
За великим столом у центрі зали її брат Остап, його дружина Маряна в блискучій сукні, батько з келихом шампанського, тітка Галя, дядько Тарас Вся її родина.
“Що” голос завмер.
Даринка помітила її погляд, глянула туди:
“О, це ж твої? Який збіг!”
Збіг?
І раптом прозріння. Середа. День народження матері.
“Мамо, твій день народження ж у середу?” питала вона на вихідних. “Ми ж завжди святкували в суботу. Цього року теж?”
Мати уникала її погляду.
“Ой, яка там субота Цього разу не вийде, доню, справи, знаєш”
Справи? Так-так. “Справи” це зібратися всім разом без Соломії. Відсвяткувати. Вона тут зайва. Та, що все псує.
“Ти як?” Даринка насупилась.
Вона повільно відступила.
“Я Мені треба додому.”
“Що?! Ти тільки прийшла!”
Але Соломія вже йшла до виходу, серце калатало, в очах палали сльози. Ніхто з рідних її не помітив.
У таксі вона втупилась у вікно і нарешті дозволила собі заплакати. Тихо, без звуку. Вони не хотіли її бачити. І, схоже, ніколи не хотіли.
Таксі зупинилось біля будинку, але виходити не хотілось. Всередині все горіло від образи, від сорому, від цього вічного питання: “Чому? Що зі мною не так?”
Не встигла закрити двері, як задзвенів телефон. Повідомлення від брата: “Привіт. У мами сьогодні день народження. Ти привітала?”
Вона сіла на лавку біля підїзду, набрала у відповідь:
“Я була там. Ви мене не помітили.” Закрила очі. Зітхнула. Видалила повідомлення.
Телефон знову завібрував. Мама.
“Алло?” голос задрижав.
“У тебе все добре?” мати шепотіла, ніби боялась, щоб хтось не почув. “Остап сказав, ти не відповідаєш”
“Я була у клубі.”
Пауза.
“У якому клубі?”
“У тому самому, де ви зараз.”
Тиша. Потім шум, ніби мама прикрила трубку рукою.
“Ти ти бачила нас?”
“Так.”
Ще пауза. Довга.
“Мамо чому?” вона стиснула телефон так, що пальці збіліли.
“Ти ж знаєш сама” мати зітхнула. “Як ти пішла з родини батько не може тобі пробачити. А Остап ну, він завжди був за Маряною, а вона тебе недолюблює.”
“А ти?”
Мовчання.
Відповідь була очевидна.
Вдома діти спали. Свекруха, побачивши її обличчя, нічого не запитала просто налила чаю з медом:
“Пий. Ти вся тремтиш.”
Соломія взяла чашку і раптом розридалась, як дитина:
“Вони були у клубі. Влаштували свято. Без мене. Навмисно. Не хочуть мене бачити.”
Свекруха стиснула її руку:
“Прикро. Поплач, стане легше. А потім запитай себе чи хочеш ти бути серед таких людей? Чи варті вони твоїх сліз?”
“Важко сказати. Здається,
