Мені 52 роки. Я працюю вчителем у школі, викладаю українську мову та літературу. Мені подобається проводити час з дітьми. Знаєте, за досить поважний термін на цій посаді, я зрозуміла, що ми не тільки допомагаємо школярам здобути освіту, а й самі навчаємося у них.
Власне кажучи, через моє надмірне захоплення роботою, постраждав мій шлюб. Микола, мій чоловік, якось прийшов додому й застав мене за перевіркою зошитів. Він мовчки пішов на кухню, повечеряв, потім попрямував у ванні кімнату, прийняв душ. Коли знову підійшов до мене, я вже готувала плани-конспекти уроків.
-Коли у твоєму графіку передбачений час для чоловіка? – поцікавився він, але я була така зосереджена й стомлена, що не звернула на нього жодної уваги.
-Миколо, відчепися! Невже не бачиш, що я зайнята. У мене вже голова обертом від усього цього, а ти ще й чіпляєшся!
Наступного дня я повернулася додому й побачила, як чоловік збирає валізу. Він нічого не пояснював, а я вперше злякалася, що залишуся одна. Так і сталося, частково. Коли чоловік подав на розлучення я ще не знала, що вагітна. Новина про це пробудила у мені бажання жити та насолоджуватися усім, що відбувається довкола.
Це був хлопчик. Я назвала його Миколою, хоч якась відплата за те, що сама зруйнувала свій шлюб. Тепер я зосередилася не на роботі, а на своїй дитині. Проводила з сином кожну вільну хвилинку. Ми були дуже близькими й не могли навіть дня провести один без одного.
Миколка ріс здібним та талановитим. Окрім навчання, встигав бігати у футбол та грати на гітарі. Я пишалася усіма його досягненнями й щиро переживала усім невдачам. Ми продовжували залишатися не просто мамою та сином, а найкращими друзями навіть коли у Миколи почався перехідний період, а от його студентське життя поклало край нашому зв’язку.
Син все рідше телефонував, практично не забігав у гості, постійно був чимось зайнятим. Мені не хотілося його втрачати, тому запропонувала орендувати квартиру. Поки Микола був на лекціях, я наводила лад у помешканні, готувала вечеряти, поливали кімнатні рослини, про які він геть забувався. Мені подобалося бути потрібною, але син вважав інакше.
Якось він повернувся додому раніше й побачив, як я витираю пил.
-Ти ж робила це позавчора! – рявкнув він роздратовано.
-Ну так, але знову зібрався, то чого не витерти.
-Мамо, для чого ти це робиш? Невже так важко змиритися з думкою, що я вже дорослий? Припини сюди приходити, коли тобі заманеться й дай мені нарешті спокійно жити.
Я стримувала себе до останнього, розплакалася уже на вулиці. Мені було так образливо через те, що моєї турботи Микола не оцінив, як слід. Все життя я звикла жити заради когось. Спершу робота, потім син, а тепер виявляється, що я нікому не потрібна.







