Я працюю у службі у справах сім’ї, дітей, молоді та спорту при районній державній адміністрації уже більше дванадцяти років.
Всякі випадки, ситуації та інциденти траплялися. Але свій перший робочий день я не забуду ніколи в житті.
Мені ледь виповнилося двадцять два роки і після закінчення інститут мене відправили за направленням на роботу. Тут я працюю і до сьогодні. Дуже вже я прикіпила до своєї роботи і змінювати її абсолютно не хочу.
Так ось, у мій перший робочий день, моя начальниця відділу сказала, що я не можу жити в рожевих окулярах, а тому і їду з нею.
Куди ми їдемо я толком і не зрозуміла. Все стало ясно мені по дорозі. Ми їхали у великій поліцейській машині, разом із двома чоловіками, які працювали у поліції.
Прямували ми до сусіднього села, яке була за тридцять кілометрів від міста.
Ми їхали вилучати дітей від рідної мами. Для мене це звучало дуже жорстоко і не вкладалося в голові. Як це можна забрати дітей у мами.
Коли ми дісталися до місця призначення, я змінила свою думку. Ми стояли перед похилою хаткою, з розбитими шибками і прогнившими дверима. Аромат звідти доносився не приємний.
Ми увійшли. За кутом печі на холодній бетонній підлозі гралися два хлопчики, років три і чотири.
А їхня мати за столом випивала з якимись двома жінками і чоловіком. При тому, що була вагітна.
А посеред кімнати, в самому центрі стояв самогонний апарат.
Моя начальниця підійшла ближче і гукнула їхню маму. Тоді показала рішення суду щодо вилучення у неї дітей та позбавлення її батьківських прав.
Жінка і оком не кліпнула, лише сказала:
– Ну і добре! Погодуєте їх заодно, а то їли ще як вчора.
А хлопчики почали плакати і кричати за мамою:
– Мамо, мамо! Не забирайте нас, ми любимо нашу маму!
