Мамо, мені ж уже десять років, так? раптом промовив Михась, повернувшись із школи додому.
І що з того? здивовано підняла очі на сина Ганна Іванівна.
Як це «що з того»? Ти хіба забула, що ви з татом мені обіцяли, коли мені виповниться десять?
Обіцяли?.. А що саме ми тобі обіцяли дозволити?
Завести собаку.
Та ні! майже злякано вигукнула мама. Що завгодно, тільки не це! Може, ми краще подаруємо тобі електросамокат? Найдорожчий, за дванадцять тисяч гривень. Але з обіцянкою про собаку більше ні слова.
Ось воно як? ображено стулив губи Михась. Оце ви батьки Самі навчаєте мене тримати слово, а про своє забули Гаразд, гаразд
Він зачинився у своїй кімнаті і не виходив звідти аж до повернення тата з роботи.
Тату, а ти памятаєш, що ви з мамою обіцяли почав було хлопець, та тато, Василь Сергійович, його перебив:
Мама мені вже дзвонила. І про твоє бажання все розповіла. Чесно не розумію, навіщо воно тобі.
Тату, я ж давно мрію про собаку! Ви ж знаєте!
Мрієш Казок начитався про Малиша й Карлсона й поводишся, як той Малиш! Думаєш, у нас із мамою не було таємних мрій? А між іншим, гарна породиста собака коштує, як гарний велосипед.
А мені не треба породисту! одразу вигукнув Михась. Мені будь-яка підійде. Навіть бездомна. Я ось нещодавно читав в інтернеті, як їм важко
Та ні! тато знову перебив. Яка ще безпородна? Для чого нам така? Вона ж некрасива. Слухай, Михасю, от як домовимося: я не проти взяти додому безпритульну собаку, але тільки якщо це буде молода й гарна породиста.
Обовязково таку? зморщив лоба хлопчик.
Так! тато підморгнув Ганні Іванівні та хитро посміхнувся. Ти ж будеш її виховувати, виставки водити. Зі старою вже не вийде. Тож якщо знайдеш у нашому Львові гарну, молоденьку породисту собаку, ми не заперечимо.
Добре, тяжко видихнув Михась, бо жодного разу не бачив на вулиці покинутої породистої. Але надія то останнє, що залишає людину.
В неділю він набрав Савка свого найкращого друга. Після обіду хлопці відправились на пошуки.
Вони обійшли пів Львова, стежили за кожною вуличкою, але жодної бродячої породистої собаки так і не знайшли. Багато красивих собак гуляло з господарями на повідках, але не серед бездомних.
Все, зітхнув втомлений Михась. Досить Я так і знав
А давай у наступну неділю зїздимо в притулок? запропонував Савко. Там теж бувають породисті. Треба тільки адресу знайти. Але зараз Давай трохи перепочинемо.
Вони сіли на лавці біля старого каштана і почали мріяти, як удвох виберуть у притулку найкращого пса і навчать його витворяти справжні трюки. Замріялись, відпочили, й рушили до свого двору.
Раптом Савко смикнув Михася за рукав:
Дивись
Михась озирнувся й побачив на тротуарі маленьке, сіреньке бездомне цуценя, яке, кульгаючи, бігло їм назустріч.
Дворняжка, підтвердив Савко й свиснув.
Цуценя озирнулось, а потім радісно помчало до дітей. Але, не добігши й двох метрів, зненацька зупинилось.
Не довіряє людям, тихо сказав Савко. Бач, мабуть його сильно налякали.
Михась обережно присвиснув і простягнув долоню. Песик подав мордочку, а коли хлопець підійшов ще ближче, малюк лише обережно замахав хвостиком.
Пішли, Михась, занепокоєно покликав Савко. Навіщо тобі таке цуценя? Імя хіба Кнопка й пасує до такого. Хоча кому вона потрібна махнув рукою і пішов уперед.
Михась ще кілька секунд приголубив цуценя, а тоді похилив голову й рушив за другом. Але чесно сказати, він би залюбки взяв додому саме цю собачку.
Раптом за спиною запищав щеня.
Михась занімів, цуценя заскиглило.
Савко теж спинився, озирнувся й прошепотів:
Михась, швидше йди! Тільки не озирайся! Він так на тебе дивиться
Як так?
Наче ти його господар і кидаєш. Бігом.
Савко пішов швидко попереду, а ноги Михасеві ніби примерзли до асфальту. Він стояв, боячись озирнутися. Але, коли зібрався бігти, хтось лагідно смикнув його за штанину. Він подивився вниз і зустрівся поглядом із чорними вологими очима.
Тут Михась, забувши про все на світі, підхопив цуценя на руки і міцно притулив до грудей. У ту мить він вирішив: якщо мама з татом не дозволять залишити собаку, він тієї ж ночі втече з дому разом із Кнопкою.
Та у його батьків серце теж було добре: наступного дня Михаса зі школи зустрічали вже не лише мама і тато, а й чистенька, білосніжна, весела Кнопка.
— Мамо, мені ж уже десять років, правда? — раптом спитав Михайлик, повернувшись додому зі школи. —…
