Давно, в тихому київському передмісті, жила собі мати з дочкою. Одного вечора, після вечері, Оленка обережно почала:
— Мамо, Тарас запрошує мене жити разом.
— І де ж ви оселитеся? — задумавшись, спитала мати.
— У нього є власна хата. Батько купив, коли Тарас вступив до університету.
— Чи не поспішаєте? Ще цілий рік до закінчення навчання. А якщо завагітнієш? — мати витерла руки рушником і повернулася до доньки.
— Я розумію, ти виховувала мене сама, боїшся, що я повторю твою помилку, що залишишся зовсім самотня… — Оленка не могла зрозуміти, чи схвалює мати її рішення.
— Ти вже доросла, щоб відповідати за свої вчинки. За мене не бійся. У мене є чоловік.
— Я здогадувалася. Чому ж ніколи не розповідала про нього? — цікаво спитала Оленка.
— Не знаю. — Мати опустила очі. — Мабуть, боялася. Він… молодший за мене.
— Та що з того? Зараз це нормально. Значить, ти не проти? — Оленка підскочила й обійняла матір.
Спочатку вона щодня дзвонила матері, часто заходила ввечері. Ключ від хати в неї був, але тепер вона стукала у двері. Одного разу їй відчинив гарний молодий чоловік у тісній футболці, яка підкреслювала його м’язи.
— Донечка прийшла, — усміхнувся він.
— Донечка, та не ваша, — похмуро відповіла Оленка й увійшла в хату.
Мати готувала вечерю. Вона змінилася: раніше ходила в зручних халатах, тепер — у спортивних штанях і яскравій футболці.
— Микито, нам треба поговорити, — сказала мати, коли чоловік зайшов у кухню.
— Зрозумів. Дівчата, балакайте, — знову усміхнувся він, блиснувши темними очима.
— Мамо, він же на п’ятнадцять років молодший. Ти, звісно, добре виглядаєш, але різниця помітна, — тихо промовила Оленка.
— Ну й що? Сама ж казала, що це нормально, — усміхнулася мати.
Оленка не впізнавала її: завжди стримана, тепер вона постійно посміхалася, а очі світилися дивним вогнем.
— Тому й не знайомила мене з ним? Та що далі? Тільки не кажи, що збираєшся за нього заміж…
— А якщо й так? Тобі не подобається?
Оленка розкрила було рота, але мати перебила:
— Ми ще не говорили про це. Але я ніколи раніше так не почувалася. Ніби крила в мене з’явилися!
Оленка пішла додому сумна. Вдома розповіла Тарасові:
— Уяви, мама закохалася.
— Ну й що? Вона ж молода. Чи він надто старий для неї?
— Навпаки. Він майже твій ровесник. Гарний, як кіноактор. Але я не вірю, що він її любить…
— А може, ти просто ревнуєш? — пожартував Тарас.
— Брешеш! — Оленка відвернулася.
Дні минали. Мати то не брала трубку, то швидко закінчувала розмову. А одного разу подзвонила сама й сказала, що готується до операції зі зміни форми грудей.
— Доктор каже, ризику немає, — спробувала звучати бадьоро.
Оленка цілий день була як на голках. Коли нарешті додзвонилася, в лікарні їй відповіли, що мати спить.
— Як не хвилюватися? — зітхнула вона.
Тарас не хотів іти, але Оленка наполягала.
— Що робить молодий красень, коли кохана в лікарні? Хочеш — не йди, я сама!
Двері довго не відчиняли. Коли Микита нарешті відкрив, у кімнаті лежала оголена білявка.
— Третя будеш? — сміхнулася дівчина.
— Це моя хата! Валіть звідси! — скрикнула Оленка.
— Ми вже подали заяву до ЗАГСу! — вигукнув Микита.
— Поки що не одружені. Геть! — Оленка виА згодом, коли мама одужала, вона зрозуміла, що справжнє щастя було поруч — у доброму й мудрому дядьку Володі, який ловив її квіти на весіллі дочки.
