— Мамо, якщо будеш заважати, я піду. Назавжди.
У свій день народження Олена прокинулася рано, порізала овочі на салати, замаринувала м’ясо, почистила картоплю й пішла до перукарні. Повернувшись, одразу ж кинулася готувати.
— З днем народження, мамо! Ти така гарна. У паспорті у тебе помилка — на десять років менше. — Андрій у трусах (щойно прокинувся) підійшов до матері й поцілував у щоку.
— Приведи себе до ладу й допоможи. Боюся, сама не встигну, — сказала Олена.
— Зараз. — На півдорозі до ванної Андрій зупинився. — Може, подзвонимо Мар’яні? Вона ж майстриня на всі руки.
— Гаразд, подзвонь, нехай прийде. — Олена згодилася.
Коли виглажений, виголений й пахнучий туалетною водою Андрій зайшов до кухні, Мар’яна вже нарізала овочі, а мати витирала кришталеві келихи.
— Як у вас гарно виходить. — Андрій узяв з дошки шматочок огірка.
Дівчина повернула до нього обличчя, підставивши губи, але він не поцілував її, відійшов. Олена помітила. «Соромиться мене», — подумала вона.
— Андрію, накрий стіл. Скатертина на верхній полиці. — Олена намагалася розрядити напругу.
— Так точно! — Він випрямився, як солдат, різко кивнув. Пасмо волосся впало на лоб — він відкинув його, злегка тряхнувши головою.
— Дорослий, а поводишся як дитина. — Олена усміхнулася.
— Мам, скільки гостей буде? — крикнув Андрій із кімнати.
— Разом із нами — дев’ять. — Олена на мить задумалася.
Сину вона виховувала сама, і нічого, виріс чоловіком. Олена завжди мріяла про велику родину. Батько помер рано. Чоловік пішов через три роки після народження сина. Власного життя вона так і не влаштувала. Ось син одружиться — і буде у неї родина. Чого ж Андрій тягне? Двадцять шість — саме час. І Мар’яна їй подобалася: хороша, скромна дівчина з порядних. Якщо бог дасть, буде весілля, онуки… Олена усміхнулася своїм думкам.
М’ясо в духовці майже готове. Час варити картоплю.
— Мар’яно, не забудь хліб порізати… — Речення перервав дзвінок у двері.
Олена окинула оком стіл, глянула у дзеркало в передпокої — чи не зіпсувалася зачіска, швидко зняла фартух і відчинила.
Гості зібралися не відразу. На столику біля вікна вже стояли кілька букетів троянд, розповсюджуючи солодкуватий аромат. Поряд — подарунки в яскравих пакунках.
Андрій знав усіх: мамина подруга з дитинства з чоловіком, завбух з роботи (без чоловіка, бо його не було) та ще одна колега зі своїм. Всі тіснилися біля столу, оглядаючи смачні страви та чекаючи запрошення сідати.
Але Олена не поспішала. Андрій зрозумів — чекає ще когось. Цікаво, кого?
— Так хочеться їсти, аж слиною давлюся, — поскаржилася Мар’яна.
— Терпи, мама когось чекає. — Андрій стиснув її долоню.
Нарешті пролунав дзвінок, і Олена з полегшенням кинулася відчиняти. Незабаром вона увійшла до кімнати, обіймаючи за талію струнку жінку.
— Знайомтесь — Оксана, моя колишня сусідка. Я була у дев’ятому класі, коли вона йшла до школи. Її мама просила за нею доглядати. Як же вона змінилася — не впізнала б! Вона сама мене покликала.
— А я тебе відразу пізнала, — Оксани— Я тебе одразу пізнала, — промовила Оксана, і її голос, ніжний та мелодійний, немов справжня пісня, розтопив останні сумніви в серці Андрія — він зрозумів, що його життя вже ніколи не буде колишнім.
