Вона не хотіла народжувати Олексія. Коли зрозуміла, що вагітна, думала зробити аборт. Адже їхня сім’я і так була багатодітною. У злигоднях жили вони всією родиною в невеличкому старому будиночку за містом. Рахували копійки, працюючи на заводі, щоб хоч якось прогодувати п’ятьох неповнолітніх дітей.
Чоловік таки вмовив Ганну не вбивати немовля, що носила під серцем. Та для себе вона вирішила – любити малого не буде. Їй вистачить і старших спиногризів, а тепер іще на один рот побільшає. Тому якщо Іван так хоче ще одну дитину, то хай сам і виховує її.
Ганна навіть відмовилася годувати малечу грудьми, одразу після пологів на роботу повернулася. А Іван тільки й бігав до бабусі-сусідки, що кізку дійну держала, щоб Олексі молоко було.
Минали роки, час летів швидко. Мати не змінила свого ставлення до хлопчика. Олексійко тільки з сумом дивився, як Ганна весело щебече з іншими дітьми, а на нього дивиться злісно. Він не розумів, чому так відбувається, адже так мріяв, щоб мати і до нього ласку проявила.
Сестри й брати теж Олексу не любили. Він їх дратував уже тим, що батько найбільш за всіх любив цього мрійливого хлопчика.
Крім праці на заводі, Іван надвечір ходив по заробітках, щоб хоч якось викручуватися зі злиднів. Одного разу він взяв з собою й малого Олексійка. Повертались додому вони пізно. Було вітряно та сиро, бо нещодавно пройшла сильна гроза.
Хлопчик ніс зароблений карбованець, та ненароком випустив його з рук. В ту мить поривом вітру карбованець віднесло на декілька метрів під стовп. Олекса стрімголов кинувся за ним. Батько, побачивши обірваний дріт високовольтної лінії, що лежав на землі, кричав сину зупинитися. Та хлопчик, згадуючи похмуре обличчя матері, яка буде лаяти за гроші, біг вперед.
Іван кинувся за сином та сильною рукою відштовхнув його від обірваного дроту. Далі було все для Олексія, ніби страшний сон: батько впав на землю і не рухався. Перехожі намагалися надати йому першу допомогу, та все було марно. Він зрозумів, що найрідніша у цілому світі людина загинула. Біг додому, щоб мати захистила від цієї біди.
– Де гроші? Де батько? – кричала мати.
– Гроші під стовпом. І батько теж там… Він лежить… Його струмом вразило. Це я винуватий. Він біг мене врятувати.
– Де батько? Де?
– Під стовпом, не встає.
Ганна трохи не збожеволіла. Вона ще більше зненавиділа Олексу. Старші діти теж постійно накидались на нього, звинувачуючи у смерті батька. Вони дорікали, що мати не хотіла його.
Олекса плакав, а захистити і заспокоїти його було нікому. Хлопця забрала до себе бабуся, батькова мати, щоб мати не зривалася на ньому. Ганна ж вирішила відправити Олексу в дитячий будинок.
Син розумів усе:
– Мамо, тільки не віддавай мене! Я буду робити все! І на заробітки піду! І їсти мені не треба багато!
Та мати не відступала і раділи цьому інші діти.
Дивно, та Олексію було посеред чужих людей жити легше. Його тут не ображали, лише погано було від думки, що матері він не потрібен. Вона рідко приїздила до нього. Приїде, бува, щось поїсти привезе, посидить мовчки і їде.
Після випуску з інтернату вирішив Олексій відвідати рідне село. Дуже сподівався хлопець, що його приймуть по-людськи, без поганих споминів. Але на порозі хати його зустрів старший брат Яків:
- Чого приперся? Ти думаєш – ми забули, що з твоєї вини всі без батька росли? Даремно ти приїхав. Не раді тут тобі.
Мати тільки вийшла на ганок і промовчала. Олекса розвернувся і, плачучи, пішов на могилу до тата. На цвинтарі він розмірковував на гіркою долею, над тим, що рідні йому люди викреслили його зі свого життя. А він так очікував на цю зустріч! І знову не потрібен!
Вісімнадцятилітній юнак знову повернувся у місто. Він сидів на лавочці в парку, коли до нього підійшла молода дівчина.
- Я бачила тебе в дитячому будинку, повз який я щодня проходила до школи. Ти такий худий! А хочеш яблуко?
З тої зустрічі в парку минуло 15 років. Олексій з Світланою святкували річницю весілля. Саме вона стала йому вірною дружиною та турботливою мамою для їхніх двох дітей. За цей час хлопець так і не зустрічався з родичами. Він неодноразово писав листи матері, але відповіді так і не діждався.
В цей святковий день він отримав телеграму від старшого брата, в якій повідомлялося: мати при смерті і вона хоче побачити молодшого сина. Подружжя одразу зібралося в дорогу.
Рідні незадоволено зустріли його на порозі. Вони думали, що Олекса буде претендувати на майно. Але коли мати побачила його, ніжно пригорнулася до грудей уже змужнілого сина:
- Дякую, що приїхав. Тепер і помирати не страшно. Твій батько щодня сниться мені. Дорікає, що я тебе в дитячий будинок віддала. Не любила я тебе… Не хотіла… пробач мене, сину, якщо зможеш! Я тебе в спадщину вписала, щоб хоч трохи зняти тяжкість з душі.
- Мені нічого не потрібно, мамо. Є у мене все. Все самі нажили з дружиною. Я не тримаю зла, мамо. Сьогодні ж відвезу тебе до лікарні. Ми знайдем тобі чудового лікаря. Ти ще будеш жити, мамо!
- Олекса все зробив, як сказав. Уже через декілька тижнів Ганні легше стало. Олекса навідував її в лікарні з дружиною і дітьми щодня.
Відтоді Іван снився Ганні лише раз. Посміхнувся щиро і пішов… Мати зізналася Олексі, що любила сина завжди, але не показувала цього, бо саме після народження його її стосунки з чоловіком зруйнувалися.
Після цього Олекса забрав матір жити до себе. Однак з іншими родичами він так і не поладнав, адже вони продовжували думати, що з’явився він, щоб отримати старенький дім батьків у спадок.
