Мені випало щастя стати мамою лише один раз. У нас з чоловіком народився син Борис. Я дуже любила дітей, тому завжди хотіла велику родину та мінімум трьох діток. Так сталося, що друга моя вагітність була не вдалою. Після втрати дитини, більше завагітніти я так й не змогла.
Минули роки, наша дитина виросла. Нещодавно він одружився та дуже хорошій дівчині Світлані. Ми з чоловіком щиро раділа за дитину та бажали молодому подружжю багато діток. «Не хвилюйтеся ми з дідом вибавимо усіх» – жартувала я на весіллі.
Через декілька місяців після урочистостей не стало батька Бориса. Для мене це була важка втрата, відходила рік. Одного вечора син з невісткою прийшли навістити мене. Борис просто сяяв від щастя. Я навіть подумала, що нарешті у них все вийшло й вони чекають на дитинку. Просто раніше син жалівся, що у них не виходить зачати малюка. Вони з дружиною звернулися в клініку й здали всі необхідні аналізи, пройшли обстеження.
Я завмерла в очікуванні й чекала, що скаже Боря. «Мамо, ми вирішили взяти дитину з дитячого будинку. На жаль, у лікарні повідомили, що Світлана не може мати дітей» Чесно кажучи, в той момент я переживала двоякі емоції. З однієї сторони була рада, що діти наважилися на такий відповідальний крок. А з іншої – мені було щиро жаль невістку. Я по собі знала, як боляче знати, що ти не зможеш народити малюка на цей світ.
Того вечора я дітей підтримала та сказала, що з нетерпінням чекатиму на свого онука. Через декілька місяців збору та оформлення документів у їх родині з’явився маленький Олежик. З дитячого будинку вони одразу приїхали до мене. Я познайомилася зі своїм онуком та представилася йому так: «Вітаю тебе, синку! Я твоя бабуся». Дитина була дуже жвава та непосидюча. Все йому було цікаво розглянути, помацати, про все розпитував. Я не відчувала, що він чужий мені, прийняла як рідного.
На вихідні забирала онука до себе, щоб діти могли побути наодинці. Ми з ним гуляли у дворі, гралися в м’яча, ліпили з пластиліну, вчили віршики. Дитина така добра та здібна. Я не могла натішитися онуком, якого знала лише кілька днів, а уже встигла полюбити.
Чого не скажеш про Бориса та Світлану. Я бачила, що батьківство їм важко дається. Вони не проявляли ніяких теплих почуттів до цієї дитини й ставилися до нього дуже холодно. Одного разу син зізнався мені, що не прийняв Олега. «Мамо, я дивлюся на цього хлопця й розумію, що це чужа дитина, не моя. А я хочу своє, рідне, кровне. Ми зі Світланою уже говорили на цю тему й хочемо повернути Олега назад в дитячий будинок».
Я не могла повірити власним вухам. Це ж не іграшка, не підійшло – повернули. Це дитина, яка має власні почуття та емоції. Як же він тепер там житиме, а яка травма буде в дитини. Я почала їх вмовляти не робити цього. Пояснювала, що вони цим вчинком зруйнують психіку дитини, це негативно позначиться на його житті. Все марно, їм було начхати на цього бідного самотнього хлопчика.
Тоді я звернулася у відповідні органи дізнатися, чи можу взяти виховання хлопчика на себе. Мені відмовили, за віком не можна. Раптом зі мною щось станеться, хто тоді дбатиме про дитину? Я жінка віруюча, кожного дня молюся, щоб син з невісткою передумали та полюбили цю знедолену дитину.
