Ми з Миколою все своє життя присвятили своїм дітям. А їх у нас аж троє — троє донечки. Все, що б ми не робили, все заради них та їхнього добробуту. Миколі пощастило отримати ще в молодому віці керівну посаду й заробляти пристойні на той час гроші. А потім і пенсія добра вийшла. Але за це він працював майже без вихідних і постійно всі його думки були зайняті роботою, а не сім’єю.
Я не смію нарікати на те, що він, можливо, мало часу приділяв дітям. Він працював і приносив додому гроші. Ми завдяки його тяжкій праці жили, ні в чому собі не відмовляли й зуміли кожній доньці допомогти з купівлею житла, подарували немалі суми в конвертах на весілля.
Вийшовши на пенсію, нам залишилося лише тішитися старістю, дорослими реалізованими дітьми й онуками. Але кілька років тому нашу сім’ю сколихнула страшна звістка. Чоловік сильно захворів.
По допомогу до дітей ми спочатку не зверталися. Лікували Миколу з наших спільних заощаджень. Але, коли через кілька місяців, від цих грошей не лишилося й сліду, я попросила фінансової допомоги у дітей. Проте, стикнулася з явною байдужістю з їхньої сторони.
Молодша дочка скинула на карту кілька тисяч гривень, а дві старші заявили, що у них немає грошей й вони не зможуть нічим допомогти, але врешті скинули по тисячі гривень кожна. Хоча, у нашій ситуації ці гроші були копійками. Якщо не хотіли допомогти фінансово, можна було до батька хоч раз в тиждень приїхати, мене підмінити? Я все робила сама і почувала себе неабиякою самотньою на той час. Жодна донька не поцікавилась, як нам живеться.
До року часу і чоловік помер. Але перед цим нам довелося взяти в борг у знайомих, бо все ще я надіялася Миколу врятувати.
Щоб, трохи розплатилася з боргами, стала здавати кімнату в нашій квартирі в оренду. Мм взагалі спершу її продати хотіли й гроші між дітьми розділити, а собі щось менше купити, але якось так сталося, що передумали. І не даремно. Ця квартира виручила мене в тяжкий час і дала змогу повернути позичені кошти в друзів.
Кімнату орендувала молода сім’я з дитиною. Дуже скромні, щирі й відповідальні люди. Вони завжди все справно й вчасно оплачували. Мало того, дуже хотіли допомогти мені. Якщо готували щось, то неодмінно мене пригощали. Так і я робила. Бувало, залишалася з їхнім синочком, поки Наталя бігала по своїх справах. Вони довіряли мені, а я — їм. Часто бувало таке, що їли за одним столом, як одна сім’я. Завжди Наталя цікавилася, чи не треба мені чого, можливо продуктів купити, можливо щось полагодити, її чоловік усе вмів зробити. Наталя за спеціальністю була лікарем. Не один раз виручала мене, тиск міряла, радила ліки, добрих лікарів.
Я дуже подружилася з цією сім’єю. Рідним дітям до мене діла не було. Дзвонили лише на великі свята. Розмови наші були дуже короткі й не щирі. Таке враження, що ми потрібні були їм лише до тих пір, поки були з батьком здорові й спроможні давати їм гроші.
На мій день народження діти не те, що б не приїхали, навіть не подзвонили. Хоча, я від ранку готувалася, стояла біля плити, Наталя мені допомагала на стіл накривати, бо я чекала дуже важливих гостей. Але вони не прийшли, вони забули. Святкувала я у вже настільки рідних моєму серцю Наталі, Віталіка та їхнього маленького Дмитрика. Я рада була, що в цей день я не сама. Хто його знає, може це був мій останній день народження.
Наступного дня я прийняла рішення скласти заповіт. Окрім квартири, в мене нічого не було. Тому, я записала цю квартиру на сім’ю Наталі. А що, мої рідні діти влаштовані, кожна має своє житло, машини та загалом все необхідне для життя. Від доньок я цього не приховувала.
Вони були в ярості.
“Мамо, як ти могла так вчинити? Чужим людям віддала квартиру! Це якісь шахраї, це вони змусили тебе скласти заповіт. Ти негайно скасовуєш своє рішення і перепишеш заповіт!”.
А, коли я сказала, що не буду нічого змінювати, вони сказали, що їм така матір не потрібна. Та я вже й так це давно зрозуміла, що я їм не потрібна.
Наталя сказала, щоб я не робила цього й вони негайно виїжджають, але я вмовила їх залишитися зі мною. І вважаю, що зробила все правильно. Чужі діти стали мені рідніші за власних дітей, які забувають навіть подзвонити мені й спитати, чи жива я ще.
