Мамо, якщо будеш заважати, я піду. Назавжди.
Свого дня народження Марія встала раніше, нарізала овочі для салатів, замаринувала м’ясо, почистила картоплю й пішла до перукарні. Повернувшись, одразу занурилася у приготування.
– З днем народження, мамо! Ти виглядаєш на десять років молодша, – сказав Ярослав у шортах (щойно прокинувся), підійшов і поцілував її у щоку.
– Приведи себе до ладу та допоможи. Боюся, не встигну сама, – попросила Марія.
– Зараз, – на півшляху до ванної він зупинився. – Може, покликати Олену? Вона краще впорається.
– Добра думка. Подзвони, нехай прийде.
Коли Ярослав увійшов у кухню виголений, у чистій сорочці й з приємним запахом одеколону, Олена вже нарізала овочі, а Марія витирала бокали.
– Як гарно у вас виходить, – Ярослав узяв з дошки шматочок огірка.
Дівчина повернулася, відкриваючи губи для поцілунку, але він відвернувся.
«Зарозумівся», – подумала Марія.
– Ярославе, накрий стіл у кімнаті. Скатертина на верхній полиці.
– Так точно! – він випростався, як солдат, і різко кивнув. Пасмо волосся впало на лоб, він відкинув його рукою.
– Дорослий, а грається, як дитина, – посміхнулася мати.
– Мам, скільки гостей буде? – гукнув Ярослав із кімнати.
– Разом із нами – дев’ять.
Сина вона виховувала сама, і виріс гарним хлопцем. Марія завжди мріяла про велику родину. Батько помер рано, а чоловік пішов через три роки після народження сина. Її власне життя так і не склалося. Ось син одружиться – і вона матиме онуків… Чого Ярослав чекає? Двадцять шість – саме час. І Олена їй подобалася, чемна дівчина з гарної родини. Дасть Бог, пожанаються…
М’ясо вже пеклося. Час варити картоплю.
– Олено, не забудь нарізати хліб… – Дзвінок у двері перервав її.
Марія окинула оком стіл, глянула у дзеркало, чи не зіпсувалася зачіска, зняла фартух і відчинила.
Гості збиралися поволі. На столику біля вікна вже стояли квіти, поруч – подарунки у яскравих пакетах. Ярослав знав усіх: мамина подруга з дитинства з чоловіком, завідувачка відділу, де працює Марія (без чоловіка, бо його нема), ще одна колега з родиною. Всі весело балакали, поглядаючи на стіл.
Але Марія не поспішала. Ярослав зрозумів – чекає ще когось.
– Так їсти хочеться, – зітхнула Олена.
– Почекай, мама когось чекає. – Він стиснув їй руку.
Нарешті дзвінок. Марія з полегшенням відчинила. У кімнату ввійшла гарна жінка, яку вона тримала за талію.
– Знайомтеся, Софія, моя колишня сусідка. Я вчилася у дев’ятому, а вона – у першому. Її мама просила за нею доглядати. Впізнала не одразу – така красуня стала!
– А я тебе відразу впізнала, – голос у Софії був м’яким, мелодійним. Ярослав подумав, що, мабуть, вона добре співає.
Сіра сукня підкреслювала стрункість. Освітлене волосся спадало хвилями. Усміхнене обличчя виглядало привітним.
– Ну що, запрошую до столу! – оголосила Марія.
Гості заворушилися. Ярослав сів навпроти маминих колег, поруч із Оленою, а з іншого боку – Софія. Від неї пахло витонченими духами. Чоловіки розглядали її з цікавістю, жінки – з насторогою.
Він узяв пляшку вина й подивився на Софію, мов питаючи дозволу налити. Їхні обличчя зблизилися, і він побачив золотисті цятки в її очах. Вона посміхнулася і кивнула.
«Скільки їй? Трохи старша за мене…» – подумав він, але Олена відволІ коли Марія взяла на руки онуку, зрозуміла, що найкращі рішення сина в житті – ті, які він приймав сам.
