Якщо ти не приймеш мого вибору, мамо, я піду. Назавжди…
Тарас зайшов у вагон електрички й озирнувся. Вільних місць було чимало, і він сів біля вікна. Двері то й відчинялися з характерним гуркотом, впускаючи нових пасажирів.
Навпроти розташувалося подружжя похилого віку. Жінка зашуршала пакетом, дістала дві палянички, і вони почали їсти. В повітрі повис приємний запах свіжої випічки. Тарас тактовно відвернувся.
— Бери, сину, — жінка простягнула йому одну.
— Дякую, не треба, — посміхнувся він.
— Та бери, мабуть, ще годину їхати!
Взявши паляницю, Тарас відкусив шматок. Яка ж вона смачна! З динаміків лунало перебивчасте оголошення: «Потяг відправляється через… хвилин… Слідує до станції… зупинки на… Повторяю…»
— Що він сказав? Які зупинки пропускають? — занепокоїлася жінка.
Тарас знизав плечима. Йому було неважливо — він їхав до кінцевої.
— Я ж казала — треба було звичайною електричкою! — заворушилася вона, вимовляючи чоловікові. — Тепер виходити раніше, чести наступну…
Заспокоїлась лише тоді, коли сусід по вагону запевнив, що зупинку вони не проїдуть. Тарас доїв паляницю, дивився у вікно. Станції, села, сонячні промені, що грали у молодому листі. У вагоні ставало все душніше, під військовою формою крапав піт.
Уявив, як повернеться додому. Як мати зрадіє, як стане під прохолодний душ… Швидше б уже бути вдома! Зняти цю форму, вдягти світський одяг і забути про підйоми та шикування. Мріяв про свій диван, про ранок, коли на столі під рушником чекатимуть пампушки зі сметаною…
«Як там Олеся? Рік минув — чи сильно змінилася?» Перед очима вставав образ тендітної дівчини з каштановими косами та зеленими очима. Вона була молодшою, жила сусідньою під’їздом і тоді ще закінчувала школу. Раніше йому вона здавалася звичайною.
В останній вечір перед від’їздом вони зібралися всією компанією у дворі. Микола лаяв Тараса за дурний вчинок — кинути університет та піти до армії. Ігор підтримав, сказав, що сам би пішов, якби не мати. Дівчата жалілися, що компанія розпадається, але більше сиділи у телефонах.
Тоді Олеся, яку всі вважали ще дитиною, раптом серйозно сказала, що чекатиме його. Усі замовкли, а вона почервоніла й метнулася геть.
— Та подивись, Тарасе, у тебе наречена з’явилася, — зареготав Ігор.
— Та годі вам… — пробурчала Олеся й пішла.
— А чого сміятися? Нехай чекає. Повернуся — одружуся, — півсерйозно сказав Тарас і штовхнув Ігоря так, що той ледве втримався на лавці.
Справжню причину свого рішення він нікому не розповів. Вступив до університету, як хотів батько, але навесні той раптом пішов з родини. Виявилося, що в нього вже була інша жінка, яка чекала дитину. Світ розлетівся на шматки, а разом із ним — і батьківський авторитет. Тарас кинув навчання й пішов до військкомату.
Мама плакала. Але він обіцяв: через рік повернеться й вирішить, що далі. Може, продовжить навчання, але заочно.
І ось служба позаду. Він їхав додому. Думки про помсту батькові вщухли. Замість них — туга за домом, двором, друзями. Все життя попереду.
На зупинці вийшло подружжя, їхні місця зайняли закохані. Він знову думав про Олесю. Про її слова, про свою відповідь. Це вже не здавалось жартом.
Електричка зупинилася. Тарас вийшов, йшов підземним переходом, де завжди любив слухати, як лунає ехо. Батько колись сміявся, кажучи, що це лише відлуння.
На вокзальній площі глибоко вдихнув рідне повітря. Біля під’їзду зустрів сусідку:
— Оце так! Тарас повернувся! Як же мати зрадіє!..
Не став чекати ліфта, побіг сходами. Натиснув дзвінок, серце билося: а раптом мати не вдома?
Але двері відчинилися. Мати схопилася за груди, то обіймала його, то відсторонювалася, ніби перевіряла, чи не марево. Дорікала, що не попередив, забігала по кухні.
Він став під душ. Мати встигла покласти на пралку рушник і його старий одяг.
Джинси виявилися закороткими, футболка тісною.
— Ти ж підріс! — здивувалася вона. — Нічого, похаВін посміхнувся, дивлячись на світле волосся донечки та її мамині зелені очі—і зрозумів, що саме ці хвилини роблять його життя повним.
