— Мамо, якщо не приймеш мого вибору, я піду. Назавжди…
Іван зайшов у вагон приміської електрички й озирнувся. Вільних місць повно — сиди де хочеш. Він сів біля вікна. Двері вагону то й відчинялися з гуркотом, впускаючи нових пасажирів.
Напроти нього розташувалося подружжя літніх людей. Жінка зашуршала пакетом, дістала дві буханки паляниці, і вони почали їсти. Запах свіжого хліба розлився по вагону. Іван ввічливо відвернувся до вікна.
— Молодий чоловіче, візьміть, — жінка простягнула йому другу паляницю.
— Дякую, не треба, — усміхнувся він.
— Та візьміть, майже дві години їхати!
Іван узяв запропонований шматок і відкусив. Який же смачний він був! У динаміках зашкрябіло, через шум пролунав голос, перериваний шипінням: «Відправлення поїзда через… хвилин… Слідує до станції… з усіма зупинками… Повторяю…»
— Молодий чоловіче, що він сказав? Які станції пропускає? — занепокоїлася жінка.
Іван знизав плечима. Йому їхати до кінцевої — він не слухав.
— Я ж казала, треба було звичайною електричкою, щоб усі зупинки були! Ніколи мене не слухаєш, — дорікнула вона чоловікові. — Що тепер робитимемо? Прийдеться виходити раніше і чекати наступну…
Вона заспокоїлася лише тоді, коли сусід із ряду поруч запевнив, що електричка зупиниться на їхній станції. Сварка вщухла, Іван доїв паляницю і дивився у вікно на дерева, які миготіли за склом, на сонячні промені, що пробивалися крізь молоду листву, на станції та містечка. У вагоні стало спекотно, під грубою тканиною військової форми по спині котилися краплі поту.
Він уявляв, як приїде додому, як зрадіє мати, як стане під міцні струмені душу… Швидше б удома! Зняти набридлу за рік форму, вдягти джинси, футболку, кеди й забути про ранні підйоми та побудки. Здавалося, що він проспить цілу добу на своєму дивані, а вранці знайде на кухонному столі під рушником пахучиА вранці на кухонному столі під рушником його дійсно чекали теплі, золотисті сирники — такі, як він і мріяв.
