Я гукнула у вікно: Мамо, ти що так рано на ногах? Змерзнеш! Вона повернулась, усміхнулася і помахала лопатою: Для вас, ледацюг, стараюся! А вже наступного дня мами не стало
І досі не можу спокійно проходити повз наш подвіря.
Щоразу, як бачу ту стежку, щось стискається всередині, ніби хтось міцно тримає моє серце в руці. Саме другого січня я зробила це фото
Йшла, побачила відбитки на снігу і зупинилася.
Навела камеру і сфотографувала, не розуміючи, для чого це роблю. А тепер це фото єдина згадка про ті дні
Новий рік ми, як завжди, зустрічали всією сімєю.
Мама ще зранку тридцять першого поралась по господарству. Я прокинулася від запаху смажених котлет і її голосу на кухні:
Доцю, прокидайся! Допоможеш мені з салатами, а то ваш тато знову половину зїсть, поки ніхто не бачить!
Я спустилася ще в піжамі, розпатлана. Мама стояла біля плити в улюбленому фартушку з абрикосами, який я їй подарувала ще в школі. Посміхалася, щоки червоні від жару.
Мамо, дай хоч кави попити! забубніла я.
Каву потім! Спочатку олівє! засміялася і подала мені миску з печеними овочами. Ріж дрібно, як я люблю. А не як минулого разу куски величезні.
Ми різали, і говорили про все на світі.
Вона згадувала, як у її дитинстві Новий рік святкували ніяких тих салатів, тільки оселедець під шубою і мандарини, які дідусь приносив з роботи.
Потім тато зайшов притяг справжню ялинку, величезну, майже до стелі.
Ану, жінки, приймайте красуню! гукнув з порога.
Ой, тату, ти що, цілий ліс спиляв? ахнула я.
Мама вийшла, зітхнула:
Гарна, але куди ж її ставити? Минулого року менша була.
Та все одно разом наряджали. Я з сестрою Лесею розвішували гірлянди, а мама дістала старі іграшки ще з мого дитинства. Памятаю, як вона обережно взяла скляного янголятка й прошепотіла:
Оцього я тобі купила на перший твій Новий рік. Памятаєш?
Памятаю, мамо, збрехала я.
Насправді не памятала, але кивнула вона так світилась від радості
Брат приїхав вже під вечір. З галасом, оберемком пакетів, з подарунками, з пляшками.
Мамо, я тепер взяв хороше ігристе! Не таке, як у минулому році.
Ех, синку, аби лиш не перебрали, мама хихотіла і обнімала його.
Опівночі ми всі вийшли у двір. Тато з братом запускали феєрверки, Леся верещала від щастя, а мама стояла поруч, міцно обійнявши мене.
Дивися, доню, яка краса, шепотіла вона. Яке ж хороше у нас життя
Я притулилася до неї:
У нас найкраще, мамо.
Ми пили шампанське з пляшки по колу, сміялись, коли салют полетів не туди у сусідський сарай.
Мама, трохи напідпитку, танцювала у валянках під «У лісі, лісі темному», а тато підхопив її на руки ми ледь не вили від сміху.
Першого січня ми без толку лежали ліниво, по-сімейному. Мама знову варила тепер вже вареники і холодець.
Мамо, та досить, ми й так як кулі! бурчала я.
Та нічого, доїсте. Новий рік тиждень триває! махала рукою.
Другого січня вона вже зранку була на ногах.
Я почула, як хлопнула хвіртка, заглянула у вікно вона надворі з лопатою, розчищає стежку. У старенькому пуховику, хустина завязана, як завжди.
Акуратно: від воріт до порогу вузенька рівна доріжка. Відгортає сніг аж до стіни будинку, як їй подобалось.
Я крикнула:
Мамо, навіщо так рано? Замерзнеш!
Вона повернулася, лопату підняла:
А то ви, лежні, до весни у заметах тинятися будете! Іди чайник став.
Я всміхнулась і пішла у кухню. Вона зайшла за пів години, щоки червоні, очі сяють.
Все, порядок, зітхнула, сіла пити каву. Гарно вийшло, правда?
Дуже, мамо. Дякую.
Це був останній раз, коли я чула її голос таким життєрадісним.
Третього січня вона вранці прокинулась і ледь чутно сказала:
Дівчатка, щось у грудях коле. Не сильно, але неприємно.
Я одразу занервувала:
Мамо, давай швидку викличемо?
Та нізащо, доню. Просто втомилася. Столько всього готувала, метушилася. Полежу мине.
Вляглась на диван, ми з Лесею поруч сіли. Тато помчав до аптеки по ліки. Мама ще жартувала:
Не дивіться так трагічно, я ще вас переживу.
Але зненацька зблідла, вхопилася за груди:
Ой… щось мені зле… Дуже зле
Ми одразу викликали «швидку». Я тримала її за руку і шепотіла:
Мамусю, тримайся, зараз приїдуть, все буде добре
Вона глянула на мене, і ледве чутно мовила:
Доню як же я вас усіх люблю Не хочеться прощатися.
Лікарі приїхали швидко, але нічого вже не могли зробити. Великий інфаркт. Все тривало лічені хвилини.
Я сиділа на підлозі в коридорі, голосно ридала. Не могла повірити. Ще вчора мама з нами танцювала, а сьогодні…
Ледве підвівшись, я вийшла надвір. Сніг майже не падав. І побачила її сліди. Саме ті дрібненькі, акуратні, рівні. Від воріт до порогу і назад. Точно такі, як вона завжди залишала.
Я стояла довго, вдивляючись у них. І питала Бога: “Як так може бути, що ще вчора людина йшла цією землею, лишаючи свої сліди, а сьогодні її вже немає? Сліди залишились, а мами немає!”
Чи справді так було, але ніби відчувалось другого січня мама востаннє вийшла щоб залишити нам чисту стежку. Щоб ми могли пройти нею вже без неї.
Я не стала їх замітати. Всіх попросила не чіпати. Хай залишаться, поки сніг не сховає їх назавжди.
Це востаннє, що мама зробила для нас. Її турбота була з нами навіть тоді, коли її вже не стало.
За тиждень впав густий сніг.
Я зберігаю те фото з останніми маминими слідами.
Кожного року третього січня переглядаю його, а потім дивлюся на пусту стежку коло хати. І так боляче знати: там, під снігом, залишились її останні сліди.
Ті самі, якими досі йду за нею…
Бо справжнє тепло і любов людини живе з нами доти, доки ми памятаємо її турботу. Доки у серці зберігаємо ті стежки, якими вона вела нас по життю.
