Сіла баба Віра біля ліжка хвoрoї і мовчить. Тільки cльoзи змахує, бо розуміє, що нічим не зможе допомогти цій молодій жінці.

Марія ще з дівоцтва свого закохалася у Василя. Проходу йому не давала, до всіх дівчат ревнувала. Всім своїм серцем палким бажала, щоб він став її чоловіком.  От тільки зовсім несолодко їй прийшлося після одруження. Не балував її чоловік та й доброго слова від нього не діждешся. Одна відрада була у її житті – двійко прекрасних діточок. Остап і Алла росли красивими і розумними дітьми. Маму любили, радували і жаліли. В усьому їй допомагали, щоб тато менше сварив. Заступатися боялися, бо і сам часто на горіхи отримували. Тільки Марія останнім часом почала духом занепадати і здаватися

Марія вранці не могла піднятися з ліжка, зовсім сил не було. Та треба було вставати наварити їсти та прибрати у господі. Чоловік любить порядок, тому  треба було поспішати. Марія з любов’ю поглянула на дітей, які ще мирно спали у своїх ліжечках і тут же спохватилася, згадавши про чоловіка. Василь був дужим і міцним і характер мав важкий. По молодості його зрадила кохана, після чого і став від на всіх озлобленим. А щоб насолити колишній одразу ж пішов свататися до Марії.

Він знав, що вона його любить. Дівчина була красивою і вправною господинею. Її батьки були не бідними, тож і придане за неї отримає хороше. Чоловіком він був роботящим, тож сім’я Марії із радістю прийняли сватів. Повесні зіграли весілля. Все село гуляло три дні, стільки ж і тривало щастя нареченої.

Чоловік виявився грубим і жорстоким. Марію ні за що не рахував і по всякій причині старався насварити, а інколи діло і до кулаків доходило. Єдиною розрадою стало двійко діточок. Бог обдарував жінку двійнею.

Марія з кожним днем починала слабшати. Не вистачало їй сил, а згодом і зовсім захворіла. Василь гнівався, що дружина розлінувалася і не виконувала домашньої роботи. Але потім переконався, що не придурювалася жінка. Покликав у місто за лікарем і якась тривога затаїлася у його серці. Лікар повідомив невтішні новини і сказав готуватися до найгіршого.

Марія попрохала покликати місцеву знахарку бабу Віру. Прийшла стара зовсім скоро. Вона мала грубу зовнішність і діти у селі складали про неї страшилки, щоб лякати малечу. Ніколи не була одруженою і власних дітей не мала. Єдине, що було у неї – це дар до замовлянь.

Сіла баба Віра біля ліжка хворої і мовчить. Тільки сльози змахує, бо розуміє, що нічим не зможе допомогти цій молодій жінці.

-Бабо Віро, не плачте! Я відчуваю, що недовго ще мені залишилося на цьому світі жити. Єдине про що хочу вас попросити – пригляньте за моїми діточками. Пропадуть вони без мами. Важко буде їм на цьому світі сиротинками жити. Василь, дозволь бабі Вірі дітей наших виховувати!

Василь був проти старої у своїй хаті, але заради пoм иpаючої дружини згодився. Дітям потрібна буде жіноча ласка і любов. А він не знав любові, тож і не міг їм цього дати.

-Хай буде по-твоєму, якщо баба Віра згідна.

Не бачив Василь з якою люттю дивилася на нього стара, адже вона знала не без його допомоги молода жінка злягла.

Марія до зими не дожила.  Померла швидко і без мук, уві сні. Через сорок днів горе потроху почало розвіюватися, але діти сумували і плакали за матір’ю. Баба Віра обіцянку виконала і кожного дня приходила на допомогу Василю, але хатньої роботи не робила, лише дітей гляділа.

Лютував Василь, що йому доводиться більше працювати. Хотів було всю злість на дітей вилити та стара не дозволила. Затулила собою обох дітей і присоромила здорованя, що негоже руку на дітей підіймати. А потім залякала, що як не змінить поведінки своєї, то і зовсім замовляння на нього зробить, що і сам зляже, а дітей до себе забере.

Злякався Василь старої баби, адже чув, що про неї у селі говорили. З тих пір ласкавіший до дітей зробився. Перестав гримати на них постійно, сина почав навчати гончарного ремесла, а доньці допомагати по господарству. І погляд його ласкавішим став. Діти вже не боялися іти до батька і все частіше почали тулитися до рідної людини.

Задумався чоловік над життям своїм і стало соромно йому за те, що так жорстоко поводився із дружиною. Винив і картав себе, що жодного разу не подякував і доброго слова не сказав. А ще був вдячний бабі Вірі за допомогу і за те, що того дня присоромила його.

Прийшла весна. Дерева почали пробуджуватися від зимового сну. Усе довкола цвіло і буяло. Остап і Алла бігали у садочку біля хати. Баба Віра дрімала на лаві. Василь сидів на ослоні і думав про своє життя. Як йому пощастило з покійною дружиною, і як шкода, що він зрозумів це надто пізно.

Оцініть статтю
Дюшес
Сіла баба Віра біля ліжка хвoрoї і мовчить. Тільки cльoзи змахує, бо розуміє, що нічим не зможе допомогти цій молодій жінці.