Олено, терміново! Щойно у магазині зустрів твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві упаковки! Каже, що у тебе миші завелись. Та ж я знаю у тебе жодних мишей нема!
Олені підкосились ноги. Ось воно що! Так от як вирішила будинок забрати!
Барсику, друже мій, зітхнула жінка, виносячи у двір миску з їжею. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув їй руку й почав їсти. Олені Іванівні виповнилося шістдесят чотири, але виглядала вона молодшою міцна, струнка, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них стояла така туга, що дивитися було болюче.
Півроку тому Віктор загинув у мотоаварії. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Олена відмовляла, але хіба сина переконаєш? А за місяць дзвінок із лікарні. Не впорався з керуванням на крутому повороті.
Після похорону Софія забрала маленького Юрка та поїхала до своїх батьків у Чернівці. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім відповідала все рідше.
Олена намагалася домогтися зустрічей за законом мала право бачити онука. Але Софія то посилалася на хворобу дитини, то на зайнятість.
А потім взагалі змінила номер. Олена поїхала за адресою сусіди сказали, що Софія з батьками продали квартиру та переїхали в інше місто. Куди не знав ніхто.
Олено! почувся голос із-за паркану. Як справи?
То був сусід Григорій Опанасович, жвавий сімдесятилітній удівець. Він із покійним чоловіком дружили, а коли того не стало, Григорій взяв шефство над сусідкою.
Жива, Григорію, нікуди не дінуся, усміхнулася Олена. Заходь, чаю попємо.
Де вже мені чаювати, махнув рукою сусід. Їду до міста, в аптеку та за продуктами. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я тебе знаю сидиш, немов сова, нікуди не виходиш. Не годиться так, Оленко. Треба жити.
Григорій поїхав, а Олена повернулася додому. У передпокої на стіні висіли фотографії усе її життя, як на долоні.
Ось вони з чоловіком на весіллі, ось Віточка робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Юрком. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка глибоко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалося чужим і непотрібним.
Спробувала вязати, але пальці не слухалися. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що сон принесе забуття.
Мамо, мамо!
Олена прокинулася. Перед нею стояв Віктор молодий, усміхнений, у тій сорочці в клітинку, яку вона подарувала йому на день народження.
Віточку! скрикнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло поряд, дуже близько. Бережи себе.
Що ти кажеш? Яке зло? Вітьку!
Але син уже розчинявся у ранковому тумані. Олена прокинулася у сльозах. За вікном світало, півні співали на всі голоси. Сон був настільки реальним, ніби Віктор справді приходив.
Жінка встала, вмилася холодною водою й вийшла у двір. Ранкове повітря було свіже й чисте. Десь за річкою здіймався туман. Краса така, що аж серце щеміло.
Бабусю Олено! Бабусю Олено!
До хвіртки бігла девятирічна Ганнуся онука покійної подруги Олени. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила у місцевому дитячому будинку.
Олена часто навідувала її, приносила гостинці, допомагала з уроками.
Ганнусю, сонечко! Що так рано?
Нас везуть на збирання буряків. Забігла попрощатися. Повернуся аж через тиждень.
Постривай, Олена швидко зайшла в будинок і повернулася з пакетом. Ось, візьми. Пиріжки з вишнями, яблука з саду та цукерки. Поділися з дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обійняла жінку. Я вас дуже люблю!
І я тебе, дитинко. Бережи себе.
Ганнуся пішла, а Олена довго дивилася їй услід. Скільки разів вона хотіла забрати дівчинку до себе! Але самотній літній жінці опіку не дають.
Потрібна повна сімя, кажуть у опіці, стабільний дохід, медичні довідки. А хто в неї залишився?
День минув у звичайних клопотах. Олена полола город, годувала курей, готувала обід. До вечора зовсім знесилилася й рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Віктор стояв біля воріт і махав рукою, ніби намагався зупинити когось.
Не пускай! кричав він. Мамо, не впускай у будинок! Небезпека!
Олена прокинулася від стуку у двері. На годиннику було пів на дванадцяту. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? спитала вона, не відчиняючи.
Олено Іванівно, це я
