Оленко, швидко! Я щойно в крамниці бачив твою невістку. Вона купувала отруту для щурів. Аж дві пачки! Каже, миші розплодились. Але ж я знаю у тебе жодних мишей нема!
У Олени підкосились ноги. Ось воно що! Отак вона вирішила будинок собі прибрати!
Барсику, друже мій, зітхнула жінка, виходячи на двір із мискою каші. Залишились ми з тобою самі на цьому світі.
Пес підняв морду, вдячно лизнув їй руку й почав їсти. Олені Іванівні виповнилось шістдесят пять, але виглядала вона молодшою міцна, статна, з акуратно зачесаним сивим волоссям.
Лише очі видавали пережите горе у них стояла така туга, що дивитися було боляче.
Півроку тому Юрко загинув на мотоциклі. Купив собі «залізного коня» до сорокаріччя, казав мрія з дитинства. Олена відмовляла, але хіба сина переконаєш? А через місяць дзвінок із лікарні. Не впорався на повороті.
Після похорону Наталка забрала Олежка та поїхала до своїх батьків у місто. Спочатку дзвонила, давала поговорити з онуком, потім почала відмовлятися.
Олена намагалася домогтися зустрічей по закону мала право бачити онука. Але Наталка то посилалася на хворобу дитини, то на заклопотаність.
А потім і зовсім змінила номер. Олена поїхала за адресою сусіди сказали, що Наталка з батьками продали квартиру та переїхали. Куди ніхто не знав.
Гей, Олено! почувся голос через паркан. Як справи?
То був сусід Григорій Петрович, жвавий семидесятирічний удівець. Вони з покійним чоловіком дружили, а як того не стало, Грицько почав піклуватися про сусідку.
Жива, Грицю, куди ж я дінуся, посміхнулася Олена. Заходь, чаю попємо.
Коли мені чаювати, махнув рукою сусід. До міста їду, в аптеку і за продуктами. Тобі щось привезти?
Дякую, у мене все є.
Ну, дивись. А то я знаю тебе сидиш тут, як та сова, нікуди не виходиш. Не діло це, Оленко. Треба жити.
Григорій поїхав, а Олена повернулась у хату. У передпокої на стіні висіли фото все її життя, як на долоні.
Ось вони з чоловіком на весіллі, ось Юрко робить перші кроки, ось вже дорослий син із дружиною та маленьким Олежем. Усі посміхаються, щасливі.
Жінка важко зітхнула й пішла на кухню. День тягнувся нескінченно. Вона ввімкнула телевізор, але дивитися не могла усе здавалося чужим.
Взялася за вязання, але пальці не слухалися. Зрештою лягла спати раніше, сподіваючись, що сон принесе забуття.
Мамо, мамо!
Олена розплющила очі. Перед нею стояв Юрко молодий, усміхнений, у тій сорочці в клітинку, яку вона йому подарувала.
Юрку! схлипнула жінка. Сину мій!
Не плач, мамо. Я прийшов попередити. Будь обережна. Зло близько. Бережи себе.
Що ти кажеш? Яке зло? Юрку!
Але син уже розчинявся у світанковому серпанку. Олена прокинулась у сльозах. За вікном світало, півні співали на різні голоси. Сон був таким ясним, ніби Юрко справді приходив.
Жінка встала, вмилася холодною водою й вийшла надвір. Ранкове повітря було свіжим. Вдалині, за річкою, стояв туман. Краса, від якої серце щеміло.
Бабусю Олено! Бабусю Олено!
До хвіртки бігла дівчинка років девяти Соломія, онука покійної подруги Олени. Батьки дівчинки загинули в аварії два роки тому, і вона жила у дитячому будинку.
Олена часто навідувала її, приносила гостинці, допомагала з уроками.
Соломіє, сонечко! Чого так рано?
Нас сьогодні на картоплю везуть. Я до вас забігла попрощатися. Повернуся за тиждень.
Постривай, Олена швидко зайшла в хату й повернулася з пакетом. Ось, візьми. Пиріжки з капустою, яблука з саду й цукерки. Поділися з дітьми.
Дякую! Дівчинка міцно обійняла жінку. Я вас дуже люблю!
І я тебе, дитинко. Бережи себе.
Соломія пішла, а Олена довго дивилась їй услід. Скільки разів вона хотіла забрати дівчинку до себе! Але самотній жінці опіку не дають.
Потрібна сімя, кажуть у опіці, стабільний дохід, медичні довідки. А де в неї родина?
День минув у звичайних клопотах. Олена полола грядки, годувала курей, готувала обід. До вечора зовсім втомилася й рано лягла спати. І знову прийшов сон.
Цього разу Юрко стояв біля хвіртки й махав рукою, ніби намагався зупинити когось.
Не пускай! кричав він. Мамо, не пускай у дім! Небезпека!
Олена прокинулася від стуку у двері. На годиннику було пів на дванадцяту. Хто міг прийти в такий час?
Хто там? спитала вона, не відчиняючи.
Олено Іванівно, це я, Наталка. Відчиніть, будь ласка!
Колишня невістка? Олена здивовано відчинила двері. На порозі стояла Наталка розкуйовджена, з великою торбою, у
