Марта – жінка, що працює вже 13 років працює вчителькою в школі. Кожен день для неї важкий. Мартра Євгенівна – педагог, якого обожнюють всі діти та колеги за її доброту, чесність та велику мудрість, яка допомагає їй справитись з багатьма проблемами.
По закінченню занять в школі жінка хутко побігла на автобус, який прямував до міста. Вона поспішала в суд. Чому? Розлучення. Розлучення з чоловіком, зради якого вона терпіла довгих 12 років.
Як вона познайомилась з цим негідником? А ось як: після університету її оприділили вчителькою в школу у цьому селі. Марта проживала на квартирі в тітки Августини. Тай приглянулась вона єдиному сину власниці квартири – Миколі. Не можна сказати, що Марті він дуже подобався, але в нерідному селі важкувато було жити самій, та й тітка Августина добре ставилась до дівчини. Загалом хорошою була б свекрухою, тому наполегливість та настирність Миколи перемогла.
Одразу як молоді люди побрались, мати Миколи дала їм добрий кусень свого городу, де вони почали будувати своє гніздечко. Довго будували, років з 9-10. Але всі хто міг – допомагав. Марта в свою чергу взяла півтори ставки на роботі. Вона була прекрасним вчителем з математики, тому почала давати дітям, які мали таке бажання чи потребу платні додаткові уроки. Але не завжди ці уроки оплачувались грошима. Наприклад Марта могла допомогти дитині зрозуміти тему, яку вона не може засвоїти, а батько дитини допомагав з ремонтом: затягував стіни, накривав хату або вікна вставляв, тощо.
Добудували вони будинок, заселились, проте щастя їх таки не відвідало. Дітей вони не мали. Та що про дітей казати, якщо між ними навіть кохання не було. Навіть звичайної приятельської любові. Всі в селі знали, що Микола не був вірним Марті. І всі не розуміли та шкодували Марту, бо як же вона це все терпить.
Але любому терпінню приходить кінець. Дізнавшись про ще один, з багаточисленних романів Миколи, вона заявила, що хоче розлучитись. Та Микола… розсміявся їй в обличчя, сказавши, що вона нікуди не піде від нього або піде, та залишиться ні з чим. Виявилось, що будинок, в який Марта вклала чимало грошей був оформлений на тітку Августину, тому не вважатиметься спільним нажитим майном. Тобто Марті нічогісінько не дістанеться.
Марта звернулась до суду де їй порадили хорошого та відомого адвоката, який славився тим, що вирішував саме такі складні справи. Взявши візитку жінка одразу поїхала за адресою, що була вказана, та навіть не звернула увагу як звати адвоката.
Приїхавши на місце призначення, жінка помітила табличку на дверях з надписом Балудченко Богдан Тарасович. Вона одразу впізнала це ім’я. Це хлопець, який вчився колись в школі, в якій вона працює. Було це коли вона лиш почала там працювати. На випускному Богдан зізнався Марті в коханні, але вона готувалась вийти заміж за Микиту, тому відмовила юнаку.
Це вперше, коли Марта побачила юначі сльози. Він вважав, що Марта ніколи не зможе бути щасливою разом з Микитою. Пізніше хлопець вступив до юридичного інституту, поїхав з села і більше Марта про нього нічого не чула. В неї не було сумнівів хто там, за тими дверима. Так, він майже не змінився, єдине що по-мужнів.
Хоча Богдан і одразу впізнав кохання своєї юності, проте повідомив, що не може прийняти її, адже має забрати свою маленьку донечку зі школи. Вона в нього вже в другому класі навчається. Проте він запропонував поїхати з ним, та обговорити її проблему по дорозі.
***
Богдан неймовірно зрадів побачивши Марту. Він розповів колишній вчительці, що не дуже добре склалось його життя. Він одружився на своїй одногрупниці, а коли прийшов час народжуватись його донечці – дружина не витримала пологів, та подарувавши йому донечку її серце зупинилось. Тому тепер Богдан батько одинак.
Під час розмови він запропонував Марті стати нянею для його дорогоцінної доньки, виконувати хатні справи, допомагати маленькій з уроками і загалом піклуватися про неї. Звісно ж за відповідну плату, яку він пообіцяв немаленьку і Марта одразу погодилась.
Протягом кількох місяців Марта прекрасно справлялась зі своєю роботою. Богдан міг спокійно працювати не переживаючи за доньку. Марті це подобалось, адже вона давно хотіла свою дитину, а донечка Богдана стала для неї як рідна, бо одразу вони знайшли спільну мову.
- Знаєш, Марто, я тебе все ще не забув, – мовив Богдан. – Всі ці роки ти була в моєму серці. Я вірив що колись наші дороги перетнуться. Цього разу ти не можеш сказати, що між нами нічого не може бути, я ж не повірю тобі.
- Тепер, Богдане, я розумію, що можливо все…
Через півтора роки в Богдана з Мартою з’явилась спільна дитина – ще одна прекрасна донечка. Марта все таки змогла стати матір’ю. Ба навіть якщо майже в 40 років. Зараз вона впевнена на всі сто відсотків, що життя – штука непередбачувана, а тому всяке в ньому можливе. Головне вірити в найкраще.
