Богдана та Едуард жили разом уже давно. У шлюбі мали дітей і зі сторони здавалися людям максимально щасливим подружжям.
Ще за часів навчання в університеті вирішили одружитися і почати будувати своє самостійне, доросле життя. Відразу після розпису зняли в оренду квартиру. Але коли народилась перша донечка, то зрозуміли, що фінансово не витягають жити окремо. Едік навіть змінив роботу, та це не сильно покращило ситуацію.
Батьки не могли стояти осторонь і вирішили допомогти дітям з квартирною проблемою. Матір чоловіка не мала можливості чимось зарадити. А от мама Богдани продала старий дім своїх батьків і всі вторговані гроші вручила молодій сім’ї. Звичайно, цього не вистачило на купівлю свого житла. Пара взяла квартиру в іпотеку.
Тепер Дана і Едік мають свій куточок. Теща в той час переїхала в село, адже вийшла на пенсію і тут робити їй більше нічого. Зять в свою чергу часто навідувавсь і в усьому допомагав їй на ділянці. Він завжди боявся у чомусь відмовити. Все ж таки в свій час вона їм так допомогла з грошима.
Родичі Едуарда неодноразово пропонували свою допомогу свасі, щоб вона зайвий раз не відривала чоловіка від роботи. Та жінка і чути нічого не хотіла. На її подвір’ї всі ці люди були небажаними гостями. Свати образилися і сказали, що більше ніякого спілкування з такою нахабою підтримувати не будуть.
Невдовзі Богдана народила третю дитину, та і тоді її матір не заспокоїлась. Продовжила щось вимагати від дочки і зятя:
– Та як ти смієш мені відмовляти? Я вам квартиру купила, на ноги поставила, а тепер отака дяка. Могли б нормально ставитися і допомагати, а не показувати, які ви ділові тепер.
В якийсь момент Богдана не витримала і вирішила серйозно поговорити з матір’ю:
– Мамо, ми вдячні тобі за все. Справді, щиро вдячні. Але ми тоді нічого у тебе не просили і якщо ти нам допомогла, то це було зі свого бажання. Мені здавалося, що допомога зараховується тоді, коли вона безкорислива. Едік з радістю виконує твої прохання, але лише тоді має на це час.
Та Марину Федорівну ця промова ніяк не сколихнула. Вона і далі продовжувала гнути свою лінію. Кожного дня лунали дзвінки з новими наказами для зятя.
Але ж усьому є кінець. От і терпінню Едуарда настав гаплик:
– Так я за вашими справами і наказами не бачу власних дітей, дружину. Вибачте, але у мене немає здібності розірватися на шматки і скрізь активності розводити. Гроші на житло ви дали нам самі. Ми не просили, не змушували, не відбирали. За це ми вам подякували не раз і не два. І якщо все життя ви будете вважати, що ми вам винні, то я навіть не знаю, як жити далі.
Марина Федорівна ніяких висновків для себе не зробила. Ще й зателефонувала сватам, щоб зайвий раз їх у чомусь звинуватити.
Напевно, правду кажуть: люди не змінюються!
