Ти коли збираєшся виїжджати, Оленко?
Мати стояла в дверях кухні, спершись на одвірок. У руці чашка з кавою, а в голосі байдужість, замішана на чомусь холодному.
Виїжджати? Олена повільно відірвала погляд від ноутбука, що грів їй коліна. Мамо, я ж тут живу. Я… працюю.
Працюєш? перепитала мати, і в куточках її губ заграла крива посмішка. Ну так. Це ти ось тут… в інтернеті сидиш. Статті пишеш? Віршики? Хто це взагалі читає?
Олена різко закрила ноутбук. Серце защеміло. Вона не вперше чула, що її робота «не справжня», але кожен раз як ножем по душі.
Адже вона старалась. Фріланс це не просто, це години правок, клієнти, які хочуть усе «на вчора», а платять через місяць…
У мене стабільні замовлення, видихнула вона. І гроші теж є. Я плачу за комуналку, я…
Ніхто нічого від тебе не вимагає, відмахнулась мати. Просто ситуація така, Оленко. Ти ж доросла. Тарас з Іриною з дітьми хочуть переїхати. У них двійко. Дітям тісно в їхній однушці, ти ж знаєш.
А я що? Я не сімя? раптом вирвалось у неї. Голос затремтів.
Ти сама по собі, Оленко. А у них діти. Ти ж розумна, самостійна. Знайдеш, де жити. Може, нарешті знайдеш нормальну роботу…
Люди працюють з восьмої до пятої, між іншим, а не за компютером ночами сидять.
Олена мовчала. У горлі стояв ком. Адже пояснювати марно. Мати ніколи не розуміла, чим вона займається.
Жодного разу не спитала: «А що пишеш? Де можна почитати?»
Лише докори. Погляди згори. Фрази на кшталт: «Краще б у магазин влаштувалась».
**Сама.** Це слово дзвеніло в голові. Як вирок. Як доказ того, що вона зайва.
Коли батько повернувся з роботи, розмова поновилась. Тепер у кімнаті були він, мати і вона наче на суді.
Тарас з дружиною багато чого досягли, почав батько, сідаючи в крісло. Працюють, діти, все як у людей.
А ти… Так, молодець, що не лежиш на дивані. Але пора вже до життя серйозніше ставитись.
Тату, я тут живу. Я не дармоїдка! Я заробляю, нехай і вдома, нехай і в халаті! Але я плачу за їжу, за комуналку!
Ти не зрозуміла, перебив він. Це не про гроші. Це про потребу. У Тараса діти, чуєш? Молодшому всього півтора. Їм потрібна ця квартира.
А мені легко?! вирвалось у неї. У мене, на вашу думку, немає труднощів? Мені 27, немає ні чоловіка, ні дітей. Лише робота, яку ви й так не визнаєте!
Вони переглянулись. Ніби вона їх втомила. Ніби її біль це примха.
Ти ж сильна дівчина, мати сумно похитала головою. Ти впораєшся. А ось Тарас з Іриною їм і подумати ніколи…
«А мені є коли?» подумала вона, але не сказала. Бо сил не лишилось.
І куди ж мені йти? хрипло запитала вона. Я нічого від вас не вимагаю. Ні грошей, ні допомоги. Лише куточок. Лише розуміння.
Ну… знімну знайдеш, нерішуче промовила мати. Зараз усі так. Молодь на знімних живе.
Та ви себе чуєте?!
Олена не памятала, як закінчився той вечір. Памятала лише дощ за вікном, краплі по шибці ніби сльози без плачу.
На ранок її розбудив шум у коридорі. Валізи. Голоси.
Оленко, ми Тарасові речі поки в комору поставимо, сказала мати, навіть не глянувши на неї. У них переїзд, ти розумієш.
Зрозуміла. Зрозуміла від початку. Але жити з цим було гидко.
Мамо, ви навіть не питаєте. Просто вирішили за мене?
А що тут питати? Ти доросла. Треба вже самій якось.
«Тимчасово?» хотілось закричати. Але вона лише стиснула зуби.
Того ж дня вона пішла дивитись кімнату. Старий будинок, підїзд із пошарпаними стінами, сусідка, що бурчала на «молодь, яка нічого не варта».
Кімната як музей радянського минулого: шпалери з вицвітлими квітами, килим на стіні, ліжко з продавленим матрацем.
Господиня жінка з хрипким голосом питала:
Ви де працюєте?
Фріланс. Пишу в інтернеті.
В інтернеті? вона скривилась. Ну, дивіться… Гостей не приводити. І світло не витрачати даремно.
Зрозуміло, кивнула Олена, відчуваючи, як всередині щось ламається.
А ввечері мама надіслала фото: «Дивись, ми вже дитяче ліжечко зібрали. Гарно, правда?»
Так. Дуже «гарно».
Ну, що вирішила? запитав батько, коли вона прийшла за останніми речами.
Знімаю кімнату, монотонно відповіла вона. Потім, може, щось краще знайду.
Правильно. І роботу знайди нормальну. З колективом.
Тату… вона втомлено зітхнула. У мене клієнти з усього світу. Я пишу тексти, які читають тисячі. Але вам це не робота.
Та хто ж це все перевіряє? він розвів руками. Ось у Тараса
