Віктор поспішав на співбесіду. Сьогодні повинно стати зрозумілим, чи візьмуть його в найкращу компанію. Там перспектив набагато більше, ніж тут, де він працює. Машиною мчав швидко. Але на наступному повороті попав у пробку. Віктор нервується. Не хватало, щоб запізнився. Адже таку роботу пропускати не можна. Там відкривається набагато більше можливостей, кар’єрний ріст в першу чергу.
До початку співбесіди залишилося пів години. А йому їхати стільки ж. Машини рухаються повільно. Коли вже можна їхати, залишилося п’ять хвилин до початку спів бесіди. Віктор мчав на великій швидкості, сподіваючись на якесь диво, але ні. Коли чоловік домчав до кабінету, секретарка збиралася закривати кімнату.
– А співбесіда?
– Ви запізнилися, для вас все закінчилося, вибачте, можете йти.
Віктор похнюпившись, повернув назад. Чому не виїхав на годину раніше. Краще чекав би тут. Наразі залишається на колишній роботі. Чоловік з досадою стукнув себе по лобу. Невдаха. Вийшов з будівлі. Біля його машини крутилася дівчинка років п’яти. Чоловік спостерігав за нею. А де ж мама чи тато? Чому дівчинка одна ходить біля машини? Чи може якась підстава? Якщо заговорить із дівчинкою, чи не звинуватять його в чомусь поганому?
Чоловік оглянувся. З будівлі вийшла та секретарка. Віктор запитав, що то за дівчинка і чому вона крутиться між машинами одна. Анжела, так звали секретарку, сказала, що дівчинка Маша безпритульна. Колись її тато працював поблизу. Ставив тут свою машину. Маша запам’ятала, і ходить чекає, поки тато приїде забере її. А батьки в неї немає, розбилися на машині. Родичів більше немає. Живе Маша в дитячому будинку, який знаходиться поруч. Часто тікає звідти, як сьогодні.
Віктор підійшов до дівчинки:
– Привіт, мене звуть дядя Вітя, а ти хто і як звуть тебе?
– Привіт, я Маша, чекаю тата з мамою. Але вони чомусь довго по мене не йдуть.
Віктор хотів ще щось сказати, але побачив як до них поспішала якась жінка.
– Маша, ну чому ти знову втекла? Я тебе скільки буду шукати. Добре що Анжела телефонувала що ти тут.
З цими словами жінка взяла дівчинку за руку і збиралася йти.
– Чекайте, а можна з вами поговорити?
– Так, звичайно.
– Можна я буду провідувати Машу?
– Звичайно можна, але не обіцяйте їй нічого неможливого. Щоб вона не чекала і не надіялася на диво.
Віктор від себе не чекав, що його так вразить історія Маші. Але з того дня він відвідував її всякий раз, коли випадала можливість. А вже через місяць написав заяву на опіку над дівчинкою. Процес той довгий. Найперше, це те, що він не одружений. Це питання потрібно вирішити в першу чергу. Надалі перепон не буде. Завірила його завідувачка дитячого будинку. Інакше, якщо хто ще заявить бажання взяти Машу до себе, то Віктор залишиться ні з чим.
Поруч із ним на роботі сиділа Валентина. Дівчина скромна, не заміжня. Їй вже за тридцять. Гарна дівчина, але чоловіки на неї не дивляться. Віктор надумав собі поговорити з нею. Нехай підіграє, одружаться, а потім, як усі формальності владнаються, розлучаться. Для розмови запросив дівчину в кафе. Вона відразу погодилася, очі засвітилися. Чоловік аж замилувався нею. Ой, що це з ним? З якого дива він дивиться на Валентину. У них просто домовленість. Не довго думаючи подали заяву на одруження. В наступний вихідній пішли разом до Маші знайомитися.
Через місяць розписалися, і в той же день забрали дівчинку додому. Для початку Валентина повинна жити у Вікторовій квартирі, адже можуть прийти з перевіркою. Минали дні, тижні, місяці, роки. У Віктора і Валентини міцна родина. Виховують троє діток. Маша, як мамина помічниця, і маленькі братики Дмитрик і Толік. Вони щасливі. Замість гарної посади знайшов донечку, і гарну дружину. Сини схожі один на одного. Розпізнає їх тільки мама і Маша.
