Нас в сім’ї було троє діток. Я, сестра Катруся і брат Ігор. Ми жили добре доти, поки не стало нашого тата. Він працював прорабом на будові.
Одного разу з ним трапилося непоправне. Він впав з риштування і відійшов у інше життя. Так ми залишилися лишень з мамою.
Мама тривалий час побивалася за татом. Вона дуже його любила і після його відходу ходила, наче в воду опущена. Згодом почала заглядати в чарку. Були дні, коли вона забувала про нас на тривалий час. Тоді ми вигрібали з хлібниці рештки хліба і все інше, що лишалося в хаті їстівного.
За певний час мама могла появитися вдома знову. Прибирала абияк хату, дещо приносила з продуктів і знову зникала. Оскільки я була найстаршою – мені тоді йшов десятий рік, то я ходила до сусідів просити хліба, щоб нагодувати братика і сестричку.
А потім хтось зі сусідів все-таки заявив про нас у поліцію. Так ми опинилися в дитячому будинку. Правда, за цей час ми навчилися бути завжди разом і допомагати одне одному. У притулку ми виросли і пішли в широкий світ. Повернулися до нашої хати, відремонтували її, наскільки могли за перші зароблені копійки.
А потім несподівано з’явилася матір. З її вигляду зрозуміли, що вона опустилася ще більше. Однак вона була для нас матір’ю. Жити разом з нею не хотіли, але й прогнати не могли.
Віддали їй для ночівлі комору, до якої був окремий вхід.
Час від часу приношу матері щось поїсти. Однак серце до неї не лежить. Інколи вона напрошується до нас в хату, щоб поговорити. Я кажу, що нам нема про що говорити. Вже не кажу про те, що брат і сестра зовсім не хочуть про неї знати.
Не знаю, чи вони чинять правильно. Переконати їх в іншому ставленні також не можу. Свого часу вона нас кинула на поталу цьому життю. А тепер шукає тепла, якого ми не отримали.
