— Що ти несеш, мамо?! — скрикнула Оксана, сіпаючись за спинку крісла. — Яка ще чужа? Я ж твоя рідна дочка!
— Не кричи на мене! — Марія Іванівна махнула рукою, навіть не піднявши голови з газети. — Сказала, що сказала. А ти взагалі хто така, щоб мені вказувати?
— Мамо, ти що робиш? — у кімнату вбіг Микола, Оксанін чоловік. — Сусіди вже в стіну стукають!
— Нехай стукають, — буркнула жінка. — У своїй хаті, що хочу, то й кажу.
Оксана опустилася на диван, відчуваючи, як підкошуються ноги. Все почалося з дрібниці — вона попросила матір не викидати залишки борщу, хотіла завтра розігріти. А у відповідь почула таке, що й досі не могла повірити.
— Мамо, може, тимометр піднявся? — обережно запитала вона. — Пігулки пила?
— Яке там тимометр? — Марія Іванівна нарешті відірвалася від газети й холодно подивилася на доньку. — Ясно ж сказала — чужа ти мені. І завжди була чужою.
Микола переглянувся з дружиною. За двадцять років знайомства з тещею він бачив її в різних настроях, але такого ще не було.
— Маріє Іванівно, може, лікаря викличемо? — запропонував він. — Щось ви сьогодні не в собі.
— Та я в повному розумі! — спалахнула жінка. — Набридло мені вдавати! Досить уже грати в щасливу сімейку!
Оксана відчула, як перехопило дихання. У горлі став грудою, а в голові крутилася одна думка: невже мати справді так думає? Невже все життя приховувала, що не любить її?
— Мамо, ну що ти говориш? — її голос тремтів. — Я ж завжди була поряд. Доглядала, коли ти хворіла. Допомагала грішми, продукти носила…
— Ось саме! — Марія Іванівна різко встала, газета впала на підлогу. — Усе з жалю робила! Думала, зобов’язана мені! А нащо мені така турбота?
— З жалю? — Оксана не вірила своїм вухам. — Та ти що, мамо? Я ж тебе люблю!
— Не бреши! — жінка підійшла до вікна й втупилася у двір. — Ніхто мене не любить. І ти теж.
Микола стиснув дружині руку. Оксана була бліда, як стіна, тремтіла.
— Ходімо на кухню, — прошепотів він. — Давай їй заспокоїтися.
— Ні, — Оксана підвелася. — Мамо, поясни мені, що відбувається. Чому ти так кажеш?
Марія Іванівна повільно обернулася. На обличчі була дивна посмішка.
— А що тобі пояснювати? Думаєш, я не знаю, як ти про мене кажеш? Стара, хвора, усім у тягар?
— Я ніколи такого не казала!
— Та годі! — махнула рукою жінка. — Я ж чула, як ви з чоловіком шепотілись, думали — не чую. А в мене слух гострий, між іншим.
Микола насупився. Він намагався згадати, про що вони говорили, що так засмутило теще.
— Про що ми говорили? — запитав він.
— А ти не пам’ятаєш? — Марія Іванівна примружила очі. — Про те, що мене в будинок для літніх віддати треба. Що я вам заважаю жити.
Оксана ахнула. Справді, місяць тому вони з Миколою обговорювали це. Але не тому, що хотіли позбутися матері, а тому що боялися за неї. Марія Іванівна стала плутати включену пічку, могла не впізнати сусідку, з якою дружила десять років.
— Мамо, ми ж не хотіли тебе нікуди віддавати, — почала пояснювати Оксана. — Ми просто хвилювались…
— Не треба мені вішати локшину на вуха! — перебила жінка. — Я все зрозуміла! Втомилася я від вас, від вашої фальшивої турботи!
— Маріє Іванівно, ви ж знаєте, що ми вас любимо, — втрутився Микола. — Оксана від вас не відходила, коли ви хворіли. НіОксана обняла матір міцно, відчуваючи, як їхні сльози перемішуються, і зрозуміла, що найважливіші слова завжди варто говорити сьогодні, бо завтра може бути вже запізно.
