Марійку в селі осуджували всі. Ну справді — сама в великій хаті живе, а її донька з дітьми тіснотиться у старенькій хатині. А й Яринка ще й масла у вогонь підливала, розносячи плітки про матір: «Я воду з криниці ношу, а в неї водогін! Дрова за останні гривні купую, а у неї газ!» — скаржилася вона всім, хто такі історії любив. Марійка із гордістю несла свою голову, ігноруючи пересуди. Що ж, пояснювати кожному, чому вона так робить?
Колись у неї була чудова родина — чоловік, вона та улюблена Яриночка. Трикімнатна квартира, достаток. Марійка сиділа вдома, виховувала доньку: найкраща школа, гуртки — усе було як у казці. Та коли Ярині виповнилося п’ятнадцять, захворів чоловік. Марійка, як любляча дружина, кинулася у боротьбу з його недугою. Гроші потрібні були великі — продали все, крім квартири. Але, на жаль, це не допомогло. Через три роки його не стало.
Життя для Марійки та Ярини ускладнилося. Грошей ледве вистачало. Ярина, звикла до достатку, забарикадувалася: «На університет грошей нема, а до училища не піду — навіть не проси!» Зате гуляти любила. А ще була хитрюкою: якщо гроші потрібні — «мамочко рідненька», а якщо ні — «навіщо ти мене народила, якщо допомогти не можеш?» Так і жили, поки в будинку не з’явився Віталік.
Спочатку Марійка зраділа — нарешті донька за розум взялася! Віталік був із себе гарний, одягнений дорого, не з «секонд-хенду». Ярину міг і поглядом поставити на місце. Та ще й не жадібний — продукти купував не абиякі, і до Марійки чемно ставився. З перших днів «мамою» її кликав. Ну просто не чоловік, а цукор солодкий!
Жили вони втрьох, усі задоволені. Марійка з роботи прийде — у хаті чисто, вечеря на столі. Тільки молодих нема — десь до ранку гуляють. Та вона не втручалася: «Пусть молоде життя насолоджується».
Однак через півроку почалися проблеми. Донька все частіше ходила заплакана, а Віталік — злий. Марійка знову не втрутилася, не з’ясувала причини — і даремно. Одного вечора вони викликали її на розмову. Ярина і почала: «Мамо, ми з Віталіком хочемо жити окремо. Нам потрібна квартира». Марійка здивувалася: «Та я ж вам не заважаю. Та й грошей у мене нема, щоб допомогти». — «Та не про це мова! — перебила Ярина. — Давай продамо квартиру і поділимо гроші по-справедливості».
Марійка довго вагалася, але донька не відступала — то лагодячи, то погрожуючи продати свою частину. Та вона здалася. На угоду з покупцями поїхали молоді… і зникли разом із грошима. Марійка опинилася на вулиці — бездомна жінка, вже не першої молодості.
Орендувати житло на зарплату було надто дорого, тому вона вирішила знайти роботу з проживанням. І знайшла — доглядачкою за літньою Ганною Пилипівною. Її син був заможним: міг би забрати матір до себе, але жінка не хотіла покидати свій дім. Тому він і найняв Марійку.
Ганна Пилипівна була вимогливою. Ходила важко, але вимагала від Марійки ідеального порядку, який сама колись встановила. Довелося вчитися пекти хліб у печі, крохмалити серветки… Але ж і не на таких вчаться!
Прожили вони разом лише два роки. Друзями не стали, але й ворогами теж. Ганна Пилипівна померла раптово — ще вранці посміхалася, а в обід зойкнула і впала. Син все організував, а потім запропонував Марійці купити будинок за символічну суму. «Знаю вашу історію. Вибачте, але довелося справу навести. Пропоную купити у мене цей дім у розстрочку». Так Марійка стала господаркою власного помешкання.
Лишень обжилася, як одного не найкращого дня на порозі з’явилася Ярина — і не сама, а з двома дітьками-погодками. Наче саме собою зрозуміле, заявила: «Гарний у тебе дім. Де моя кімната?»
Марійка без церемоній відповіла: «Твоя кімната була в тій квартирі, яку ви з Віталіком продали. До речі, де моя частка? І чого ти мене знайшла? А, зрозуміла. Віталик тебе кинув, грошей нема?»
Ярина образилася: «Ну що ти одразу… Віталик був шулером і мене обдурив, як і тебе. Потім я двічі виходила заміж, але не пощастило. А коли останній мене вигнав, я подумала: у мене ж є мама, вона мене не залишить!»
Марійка жорстоко відповіла: «Даремно подумала. Ти доросла, до того ж мати. Чого я маю тобі допомагати? Усе, що могла, ти вже отримала. Сьогодні переночуєте, а завтра — гайда, куди хочеш. До першого чоловіка чи другого — мені байдуже».
Ярина з дітьми пробула у Марійки два тижні, а потім купила за сертифікат стареньку хатинку та переїхала. Марійці було нелегко — вона все ж любила доньку, тужила за онуками. Але Ярина не дозволяла їй бачитися з ними. Так і жили — поруч, але далеко.
Помирилися лише тоді, коли в Ярини сталася біда: її сожитель ненароком спалив будинок. Добре, що її з дітьми тоді не було вдома — ночуМарійка відчинила двері ширше, мовчазно даючи зрозуміти, що цього разу вони залишаться довше — адже родина, хоч і колишня, все одно залишається родиною.
