От сьогоднішнього ранку мені подзвонила мама, голос у неї був тривожний:
— Донечко, зайди будь ласка до нашої сусідки — тіті Олі. Вона дуже засмучена, просила поради щодо права. Більше нічого не пояснила, лише сказала, що ти розумна дівчина, підкажеш…
Я знала Ольгу Іванівну з дитинства. Ми жили в одному під’їзді багато років, і навіть коли я вийшла заміж та переїхала, часто навідувала маму й бачилася з тітею Олею на лавочці. Їй вже дев’яносто, але ще недавно вона була жвавою, завжди привітно посміхалася, носила мамі пироги і щось обговорювала з сусідками. Останні місяці частіше скаржилася на серще і тиск. Молодший син, Богдан, жив з нею і допомагав як міг. А старший — Ярослав — жив окремо, в іншому кінці міста, і навідувався все рідше.
Колись Ярослав поїхав вчитися до військового училища, потім служив, одружився, отримав квартиру, дачу, машину. Забезпечений, самостійний, але віддалений. З матір’ю стосунки були напружені: то мовчить, то ображається, то командує. А Богдан лишився поруч. Роки йшли, і він став для матері єдиною опорою. Саме йому цієї весни Ольга Іванівна вирішила переписати квартиру.
Старший син дізнався і… не заперечував. Сказав:
— Мені не треба, в мене все є. Нехай у Богдана хоч щось буде.
Здавалося б — все вирішено по-людськи. Але спокій тривав недовго.
Коли я зайшла до Ольги Іванівни ввечері, по її обличчю було видно — вона щойно ридала. Сіла, витерла сльози й тремтячим голосом запитала:
— Донечко… де можна зробити, ну, цю… генетичну експертизу?
Я оніміла.
— Тіто Олю, навіщо вам це?
І тоді вона розповіла. Кілька днів тому до неї навідався Ярослав. І відразу з порога, з насупленим виглядом, заявив:
— Я не син твого чоловіка. У нас із ним різні групи крові. Все зрозуміло. Ось чому ти віддала квартиру Богдану, а не мені. Я тобі чужий. А він — рідний.
Після цього він грюкнув двери і пішов. Не давши їй ні слова сказати. На дзвінки більше не відповідає.
Тітка Оля шепотіла:
— У мого чоловіка була позитивна група крові, я пам’ятаю… А свою — не пригадую. У старому паспорті була запис, але його давно замінила. А групу крові Ярослава я не знаю… Він же тоді народився — я й не пам’ятала, спитати не в кого…
Їй порадили зробити тест ДНК. Але я пояснила, що це не так просто: її чоловік помер більше двадцяти років тому. Для експертизи потрібен або живий біоматеріал — кров, волосся, слина, або ексгумація. А це — лише за рішенням суду, і не факт, що схвалять. Та й це коштуватиме великих грошей.
Ольга Іванівна знову заплакала:
— Значить, я не зможу довести синові, що він — син мого чоловіка?..
І тут я не витримала. Голос мій затремтів, я ледве стримала сльози:
— Тіто Олю! Ви нікому нічого не винні доводити! Він не назвав свою групу крові. Він просто образився. Вигадав привід. Захотів вас покарати. Він дорослий чоловік, а поводиться, як здивована дитина. Ви вчинили чесно — віддали квартиру тому, хто був поряд. А він — просто знайшов спосіб вдарити вас боляче.
Я перевела дух і продовжила:
— Хочете — з хлопцем сходіть до лікарні, здайте кров, нехай вам групу визначать. Може, в пологовому ще залишилися якісь архіви. А документи вашого чоловіка — може, теж десь зберігаються. Але навіть якщо ні — Ярослав має сам, по-людськи, прийти і попросити вибачення. А не кидатись звинуваченнями, які ранять гірше за ножа.
Вона кивнула, трішки заспокоїлася.
— Так, ти права… Але він усе одно не бере слухавку…
Я попросила у неї номер Ярослава. На вулиці, відійшовши від під’їзду, подзвонила. Він відповів.
— Добрий день, — сказала я. — Це сусідка вашої мами.
— Вам чого?
— Хочу поговорити про Ольгу Іванівну…
— Слухаю.
— Вона дуже переживає…
І в цю мить він різко обірвав розмову. Просто кинув трубку.
Я стояла, дивлячись на екран. У грудях стукало лише одне: як легко руйнуються найдорожчі зв’язки, коли замість любові приходить образа. І як страшно, коли рідний син звинувачує матір у тому, чого вона ніколи не робила.
Ольга Іванівна не зрадила. Вона просто віддала єдине житло тому, хто лишився поруч. А старший — сам пішов. І тепер мститься — жорстоко, холоднокровно, без слів. Адже для неї він завжди був сином. Рідним. Єдиним… До вчорашнього дня.
