Ситуація у мене неоднозначна. Хочу розповісти вам усе зі свого погляду. Коли ми зустрілися з Тимофієм, то не мали нічого окрім мрій та планів щодо спільного майбутнього. Студенти третього курсу юридичного університету, які не думали про серйозне доросле життя. Кохання поселилося в мозку й нічого не пропускало.
До реалій сьогодення нас повернула оренда квартири та гостра потреба десь брати гроші на елементарні речі. Закінчився квітково-букетний період, натомість прийшли сірі будні. Я влаштувалася на роботу з неповним робочим днем, а Тіма взагалі збирався перевестися на заочку, щоб піти на роботу.
Коли його батьки почули про наші наміри, то оскаженіли. Вони були категорично проти того, щоб син покидав навчання у такий спосіб, тож запропонували альтернативу. Ми можемо жити у них, а коли закінчимо навчання й влаштуємося на роботу, тоді переїдемо на орендоване житло.
Я була категорично проти. Життя з батьками має свої недоліки й один із них це абсолютна відсутність власного простору та можливості самому розпоряджатися своїм часом та планами.
Тимофій вмовив мене на такий варіант, обіцяючи, що це тимчасово. Так вже сталося, що ми втратили пильність й перед випускним я дізналася про свою вагітність. У магістратуру не пішла, повідомила новину Тимофієві, він був шокований. Реакції жодної, ми не говорили про дитину й не приймали спільного рішення. Я чекала поки під час спільної вечері Тіма не сказав батькам, що я в положенні.
Знову скандал, свекруха була не в собі від злості. Вона звинувачувала нас в дурості й говорила про магістратуру, яку ще треба закінчити. Словом, вона таки змусила Тимофія продовжити навчання, а мені заявила, що допомагатиме з малям поки ми не станемо на ноги.
Я повірила й розраховувала на те, що мати мого хлопця дотримає свого слова. В потрібний час я народила сина. Назвали Митею. Батьківство – це важко. Я зрозуміла це через кілька днів після того, як у нашому житті з’явилося це маленьке чудо. Так важко підлаштуватися під маля, а ще важче розібратися, чого він плаче.
Вночі до дитини вставала лише я, а вдень свекруха навалювала кучу роботи, яку я повинна була переробити до повернення усіх з роботи. Тимофій шукав роботу, але не вдало. Звісно, я не встигала й не могла впоратися з усім, тож щовечора вислуховувала від господині дому. Дійшло до того, що мені почали рахувати шматки хліба. Це була остання крапля. Я зібрала малого, взяла Тимофія попід руки й відправилася на прогулянку. Тільки на вулиці ми могли поговорити без зайвих вух.
Запитала у хлопця, чи збирається він взагалі брати на себе якусь відповідальність і скільки ще мені потрібно терпіти знущання його матері. Останнім часом я так часто стримувала, що тієї миті просто розридалася. Тимофій вперше бачив мене такою, йому стало соромно. Обіцяв, що я з ним буду щасливою, а реальність виявилася геть іншою.
Додому ми повернулися з твердим наміром переїжджати на орендовану квартиру й не важливо, що у нас немає ні грошей, ні роботи. Мати Тимофія одразу поставила ультиматум, якщо ми вийдемо з її дому, то назад дороги не буде. До всього вони не платитимуть за навчання Тимофія й не забезпечуватимуть сина фінансово. З чого ми збираємося жити, їх не обходить.
На роздуми дали кілька днів. Я бачу, що Тимофій вагається. Зрозуміло, він боїться й не знає, як забезпечувати сім’ю, а я не знаю чим допомогти, бо не можу залишити тримісячну дитину й самій піти на роботу. Проте, якщо поступлюся й залишуся в домі свекрухи, то життя не буде. Якщо звернутися по допомогу до моїх, то доведеться переїхати в село. Роботи там взагалі немає, Тимофієві потрібно буде жити у місті й лише на вихідних приїздити до нас. Ось така безвихідь, то що ж нам робити?
