Ганна не бажала допомагати доньці, адже колись та залишила її без даху над головою.
Ганну осуджувало все село. Як же ж інакше — сама живе у великій хаті, а її донька з дітьми тіснотиться у старій хатині. Тож і Марічка підливала олії у вогонь, зводячи наклепи на матір. «Я воду з криниці ношу, а вона водогопровід провела. Дрова на останні гривні купую, а в неї газ», — скаржилася вона тим, хто любив такі розписи. Ганна намагалася не звертати уваги на плітки, ходила гордовито, піднявши голову. Адже не пояснювати ж усім, чому вона так чинить.
Колись давно, багато років тому, у неї була чудова родина: вона, чоловік і улюблена Марійка. Трикімнатна квартира, достаток. Ганна сиділа вдома, виховувала доньку. Найкраща школа, гуртки за інтересами. Усе йшло гладко.
А коли доньці виповнилося п’ятнадцять, захворів чоловік. Ганна, як любляча дружина, кинулася боротися з його недугою. Грошей знадобилося чимало. Продали все, крім квартири. Та на жод, ніщо не допомогло. Через три роки чоловіка не стало.
Ганні з Марійкою стало важко. Жити було ні на що. Марійка, звикла до певного рівня, повстала. Ганна влаштувалася на роботу у магазин. Працювала на касі, підміняла прибиральниць. Та це були копійки. Марійка до того часу вже закінчила школу, але вступати нікуди не стала. «На університет грошей немає, а до училища не піду — і не проси», — відповідала вона на матерні умовляння.
А от гуляти любила. Та ще й хитра: тільки гроші потрібні — «мамочка рідненька», а коли їх нема — «навіщо ти мене народила, якщо допомогти не можеш?». І так постійно, поки в хаті не з’явився Олексій.
Спершу Ганна зраділа — нарешті донька за розум взялася. Олексій здавався дуже порядним: гарно одягнений, зразу видно — не з розпродажу. Марійку міг поглядом посадити на місце. До того ж щедрий — продукти купував нездешевкі. Та й до Ганни ставився добре, з перших днів «мамою» називав. Одним словом — не чоловік, а цукор мелений.
Зажили вони втрьох, задоволені один одним. Ганна з роботи прийде — у хаті чисто, вечеря на столі. Тільки молодих нема — десь аж до ранку гуляють. Ганна не втручалася: поки молоді, нехай живуть, як хочуть.
Та через півроку почалися проблеми. Донька все частіше ходила заплакана, а Олексій — злий. І Ганна не втрутилася, не з’ясувала причину. Напрасна помилка. Одного разу вони запросили її на розмову. Почала Марійка:
— Мамо, ми з Олексієм хочемо жити окремо. Нам потрібна квартира.
— Як так? Я вам не заважаю. Та й грошей у мене нема, щоб допомогти.
— Не про це мова, — перебила Марійка. — Давай продамо квартиру і поділимо гроші по совісті.
Ганна довго вагалася, але донька не відступала. То умовляла по-доброму, то погрожувала продати свою частку. Та Ганна здалася. На угоду з покупцями поїхали молоді… і зникли. Разом із грішми. Ганна залишилася ні з чим. Бездомна жінка, вже не першої молодості.
Знімати квартиру на зарплату було накладно, тож вона вирішила знайти роботу з проживанням. Хоч ким. І знайшла — сиділкою при літній жінці. Її син був заможним чоловіком. Міг забрати її до себе, але Віра Петрівна не хотіла покидати свій дім. Тож він знайшов їй помічницю. Нею й стала Ганна.
Віра Петрівна була вимогливою. Ходила важко, але від Ганни вимагала такого порядку, який колись встановила у своїй домівці. Ганні довелося багато чого навчитися: пекти хліб у печі, крохмалити скатертини. Але всьому можна навчитися — і вона змогла.
Прожили вони разом лише два роки. Родичами не стали, але й ворогами теж. Віри Петрівни не стало раптово. Ще зранку усміхалася, а до обіду — зітхнула й упала. Син приїхав, усе організував. А потім зробив Ганні пропозицію:
— Я знаю вашу історію. Вибачте, довелося поцікавитися. Пропоную вам купити у мене цей дім за символічну суму. Можна в розстрочку.
Так Ганна стала господаркою.
Лише облаштувалася, лише заспокоїлась — і ось, одного негарного дня, до неї прийшла донька. Та не сама, а з двома дітьГанна глянула на Марійку, потім на онуків, і серце її розтануло — адже зробити добро ніколи не пізно.
