Ганна Михайлівна так шарпнула чашкою, що чай розлилося на скатерку. У трубці дзвенів обурений голос сусідки Надії Семенівни.
– Галю, як так можна? Відвертатися від власних онуків! Вони ж маленькі, що вони тобі зробили?
– Надю, не лізь у чужі справи, – сухо відповіла Ганна Михайлівна. – У кожного свої причини.
– Які можуть бути причини проти дітей? Софійці лише чотири роки, а Денисові трохи більше двох. Вони сумуватимуть за бабусею.
Ганна Михайлівна зітхнула й глянула у вікно. На подвір’ї грали сусідські діти, а вона згадала, як ще недавно тут бігали її онуки. Софійка завжди просила покачати її на гойдалках, а маленький Денис непевно бігав за горобцями.
– Надю, мені не коли розмовляти. Бувай.
Вона поклала слухавку й пішла до кухні. На холодильнику висіли дитячі малюнки – незграбні лінії кольоровими олівцями, які Софійка називала «портретом бабусі». Ганна Михайлівна зняла їх і сховала у шухляду.
Дзвінок у двері змусив її здригнутися. Крізь дірку вона побачила сина Тараса з пакетами в руках.
– Мам, відчини, будь ласка, – втомлено попросив він.
Ганна Михайлівна відчинила, але не відступила від порога.
– Якщо ти прийшов знову умовляти мене сидіти з дітьми, можеш одразу йти.
Тарас поклав пакети на підлогу й глянув на матір.
– Мам, ну які це дитячі капризи? Ярина захворіла, у неї температура. Мені треба на роботу, а дітей нема з ким залишити.
– Знайди няню. У вас же грошей, як багаття.
– Яку няню за один день? Мам, це ж твої онуки!
– Мої онуки? – Ганна Михайлівна гірко посміхнулася. – А коли півроку тому ви мене зі своєї квартири виганяли, вони теж були моїми?
Тарас потер чоло. Цю розмову вони вже вели не раз.
– Мам, ми ж пояснювали. Нам потрібно було місце. Четвером у двокімнатній тісно.
– Так, місце. А мені на старість знімати кут – це нормально?
– Ми ж допомагаємо грошима…
– Ваша допомога – дріб’язок! – голос Ганни Михайлівни став голоснішим. – Двадцять років я жила у вашій родині. Твоїх дітей ростила, поки ви з Яриною працювали. Прала, готувала, прибирала. А як діти підросли й я стала непотрібною – геть з хати!
– Мам, ну не було в нас іншого виходу…
– Був вихід! Купити трикімнатну. Але ж ні, вам захотілося нову машину й відпустку в Єгипет.
Тарас мовчав. Він знав, що мати права, але зізнатися було боляче.
– Послухай, – тихо сказав він, – я розумію, що ми вчинили не дуже гарно. Але діти ж тут до чого? Вони тебе люблять.
– А я їх теж люблю, – зізналася Ганна Михайлівна. – Тому й не хочу, щоб вони бачили, як зі мною поводяться їхні батьки. Нехай краще пам’ятають добру бабусю, а не спостерігають, як мене використовують.
– Ми тебе не використовуємо!
– Ні? А хто щотижня дзвонить із проханням посидіти з дітьми? Хто привозить їх хворими, бо до садка не можна? Хто залишає на вихідні, щоб самому відпочити?
Тарас хотів щось сказати, але мати продовжила:
– А коли в мене минулого місяця серце заходилось, хто прийшов? Сусідка Надя! Не син, не невістка, а чужа жінка.
– Мам, у нас же робота, діти…
– У всіх робота, у всіх діти. Але нормальні люди про батьків не забувають.
Ганна Михайлівна стояла в дверях, не пускаючи сина в квартиру. Тарас зрозумів, що сьогодні він нічого не домовиться.
– Гаразд, – він підняв пакети, – але це неправильно, мам. Діти питають, чому бабуся їх більше не любить.
Ці слова болюче вдарили в серце, але Ганна Михайлівна не здригнулася.
– Поясни їм, що бабуся втомилася бути зручною.
Тарас пішов, а вона зачинила двері й притулилася до них спиною. Сльози підступили до горла, але вона стрималася. Пішла до вітальні й сіла у крісло, де колисІ тривожне дзижчання телефону знову порушило тишу, але Ганна Михайлівна лише глянула на екран, де мерехтіло ім’я Тараса, і, відвернувшись до вікна, де вже запалювалися вечірні вогні, вирішила, що настав час почати жити для себе.
