Шестирічній доньці треба було робити операцію по видаленню пахової грижі. Довелося нам лягати з нею до лікарні. Я чекала дня, коли вже закінчиться цей хаос і ми випишемося звідти. Не могла дивитися, як моя дівчинка плаче від тих аналізів. Сподівалася, що поїдемо додому і наше життя налагодиться знову.
Прийшов медбрат, зробив Даринці ін’єкцію. А моя дівчинка лежала і мріяла, як вона буде читати вдома книжку казок. Я ще тоді подумала: повернемося, сходимо до книгарні і я придбаю їй книги, які тільки забажає.
Через десять хвилин мою донечку забрали до операційної. Потім я бачила, як забирали ще двох діток. Але мою все не привозили. Медперсонал почав метушитися, а я запідозрила, що з дитиною щось сталося. Почала запитувати, але відповіді не отримала. Тих двох діток, що брали до операційної, вже привезли. Та моєї не було досі. Я не находила собі місця, тим паче, що медсестри говорили, що нічого не знають, мовляв, прийде, лікар – усе пояснить.
Тоді до мене підійшов заввідділеням. Він пояснив, щоб під час хірургічного втручання у моєї Даринки зуп инилося серце. Це сталося в результаті того, що не розрахували нар коз, його вк ололи б ільше, ніж потрібно.
Моя дівчинка знаходилася у реанімації. Мені дозволили піти туди. А вона без свідомості, моя маленька, безпорадна така й беззахисна. Зізнаюся: думала збожеволію у той момент.
Моя крихітка таки прийшла до свідомості через тиждень. Це були найщасливіші хвилини мого життя. Яке це щастя – обіймати, гладити, цілувати свою дівчинку! Коли вона своїми ручками торкається мого обличчя і ласкаво говорить слово «мамочка» – це найбільша у світі радість. Після виписки я не лаялася на Даринку, все боялася, що втрачу її.
Зараз моїй донечці уже двадцять дев’ять років. Дарина має двох діток, моїх дорогих онучок. Але я й досі боюся її втратити. Напевно, страх не цей не зникне вже ніколи.
Хочу сказати, що потрібно берегти своїх діток. Вони обов’язково віддячать своєю любов’ю. Бо діти – це найдорожче, що є у нас.
