МАР’ЯНКА
Дмитро вискочив із під’їзду й побіг убік крамниці. Він поспішав встигнути до закриття — вечеряти без хліба не хотілося. Біля входу стояла маленька дівчинка років чотирьох і тримала на руках такого ж малого песика.
— Тітонько, купіть, будь ласка, моєму цуценяті хлібця, — тихо попросила дитина, дивлячись на жінку, що заходила всередину.
— Дитинко, де твоя мама? Чого так пізно на вулиці? Іди додому! — суворо відповіла та й пішла, не озираючись.
Дмитро, який бачив усе це, зупинився. Погляд дівчинки був таким сумним, таким беззахисним… Він зрозумів — справа не в песикові. На відміну від тої жінки, він здогадався, що дівчинка голодна й просить їжу для себе.
— А твоя собачка їсть хліб? — усміхнувся він, підійшовши ближче.
— Так, — поспішно відповіла вона. — Взагалі, він любить ковбаску й цукерки. Але коли голодний, то й хліб їсть.
— Зрозумів, — похмуро сказав Дмитро. — Почекай хвилинку, я швидко…
У крамниці він узяв хліб, кинув у кошик молоко, йогурт, печиво, цукерки та докторську ковбасу. Стоячи в черзі, мимоволі згадав своє дитинство. Його мати любила випити, батька він ніколи не бачив. Дмитро пам’ятав, як голодував по кілька днів — ті дні, коли мати отримувала мізерну зарплатню прибиральниці й запивала на цілий тиждень. Він ходив у потемках по дитячих майданчиках, світив ліхтариком у пісочниці й іноді знаходив недоїдену цукерку чи печиво… Він пам’ятав свій погляд. Тоді він дивився на світ очима голодної, безпорадної дитини. У цієї дівчинки біля крамниці був такий самий погляд…
— Я купив твоїй собачці трохи їжі. Ти далеко живеш? — спитав Дмитро, виходячи на вулицю.
— Ні. Он у тому будинку, — вона показала на п’ятиповерхівку через дорогу.
— Ходімо, допоможу донести.
Очі дівчинки відразу заблищали. Вона весело пішла попереду, наспівуючи пісеньку, яку Дмитро десь чув.
— Як тебе звати?
— Мар’янка, — відповіла вона. — А це мій друг — Кузя.
Вона показала на песика. Дорогою дівчинка розповіла, що живе з мамою та бабусею, а Кузю знайшла на вулиці й забрала додому. Дмитро ще сподівався, що помиляється — може, у Мар’янки нормальна мати, просто живуть вони бідно.
— Ось тут я живу, — вона показала на вікно другого поверху, звідки лунала музика. — Я не піду додому. Пограю біля під’їзду. Давайте нам їжу, ми з Кузею повечеряємо.
— А бабуся вдома? — спитав Дмитро. На вулиці вже було по одиннадцятій, і дитині тут робити було нічого.
— Так. Вдома. Бабуся отримала пенсію, вони п’ють на кухні, — похмуро сказала Мар’янка.
Дмитро стояв у повній розгубленості. На вулиці панувала темря, нікого не було. Він не хотів залишати дівчинку саму й наполіг, щоб вона пішла додому.
— Залишся з Кузею у кімнаті, повечеряй і лягай спати. Вже пізно. На вулиці небезпечно. Ти ж не хочеш, щоб твого песика вкрали?
Мар’янка похитала головою й міцніше притиснула цуценя до себе. Дмитро проводив її до дверей і, переконавшись, що вона зайшла, пішов додому. Настрій був поганий. Він думав, що тепер інші часи, що соцслужби працюють краще. Але виявилося — ні. Усе, як і раніше…
Дружина Наталка спершу накинулася на нього — вечеря простояла, вона вже стривожилася. На шостому місяці вагітності в неї часто змінювався настрій, і Дмитро до цього звик. Бачачи, що чоловік чимось схвильований, вона розпитала, що сталося.
— Молодець, що допомМинуло три роки, і тепер Дмитро, Наталка, Мар’янка, маленький Тарасик та Кузя сиділи за великим столом, де пахло свіжим хлібом і теплом справжньої родини.
